– Ти чого такий заклопотаний? – запитав Степан. Гарник відразу ж зауважив, що з його приятелем не все гаразд. Веселі бісики, які зазвичай бігають в голубих очах Лесика сьогодні були відсутні. А на обличчі не було й жодного натяку на посмішку.
Петро міркував як ухилитися від запитання, а Каратаєв тим часом підхопив тему, насмішкувато поцікавившись:
– Наша держава у небезпеці чи якісь особисті проблеми?
– Я у небезпеці. – буркнув Лесик і присів на диван поруч із Степаном.
– А, це фігня. Не панікуй. – Гарник підбадьорив і по-дружньому легенько гепнув його долонею по спині. – Якщо не держава, а тільки ти у небезпеці, то цю проблему нам під силу вирішити. Так що там у тебе? Знову влетів на ігрових автоматах?
– Знову. – Лесик важко зітхнув, так ніби з дня на день йому мають оголосити смертний вирок. – Але цього разу влетів серйозно.
– Скільки програв?
– Дві штуки.
– Гривень?…
– Ні. Баксів.
– Нормальне кіно. – спалахнув Каратаєв. – Я ж тобі казав навіть близько не підходити до цих одноруких бандитів.
– У мене був дуже вдалий день. От я подумав, що раз мені щастить в усьому, тоді й на автоматах пощастить.
– Кхе-кхе!.. – Вадим знову закхекав. – Ваші галицькі забобони вас до добра не доведуть. Ну от, тепер ти бачиш як тобі «пощастило» влетіти на дві штуки баксів.
– Та чого? – понуро опустивши голову, невдаха почав виправдовуватися. – Спочатку мені і справді щастило. Я навіть вигравав кругленьку суму. Захопившись, не помітив, як бамкнуло на дванадцяту і почався новий день. А далі, неначе відьма в карти плюнула – почалося фатальне невезіння.
– О-хо-хо! Тут ти вже навіть і мене розсмішив. – Гарник блиснув своїми білосніжними зубами. – Один день щастило, а на інший перестало щастити. Маячня повна. Просто голову треба носити на плечах не епізодами, а щодня, без вихідних.
– Тихіше. Чого ж ви так розійшлися? – Лесик звернувся насамперед до Гарника, який після служби в армії, мабуть, трішки оглух біля літаків і тепер завжди говорив підвищеним тоном.
А зараз в пориві емоцій Степан говорив іще голосніше. Лесику здавалося, що товариша, мабуть, чути аж на Співочому полі.
– Тихіше. – іще раз попросив господар помешкання і пояснив. – Вчора був останній день коли я мав віддати борг. Якщо Сєдаков зараз зі своїми вишибалами сюди навідається, тоді мені не поздоровиться.