– Сірий, чекай тут, – сказав чотириокий шоферу, що висунувся з вікна чорного «Лексуса». Шофер кивнув. У нього було дурнувате і добродушне обличчя людини, що досягла межі особистих амбіцій.
– Пройдисвіт! – чітко сказала одна зі стареньких, ткнувши спицею у бік машини. Напевно, мала на увазі ходові достоїнства джипа.
Чотириокий перетнув двір і зупинився біля вантажників.
– Добридень! – сказав він. – Жора… е-е… Георгій? Вибачте, по батькові не знаю…
Мордатий паруб’яга підняв голову.
– Ну, – сказав паруб’яга невідь до чого.
Привітності в його голосі не відчувалося.
– Ось гроші, – чотириокий дістав з гаманця крупну купюру і простягнув її іншому вантажнику, молодому хлопцеві з рябими щоками. – Збігайте в магазин, візьміть горілки. І закуски кращої. А ви, – це вже адресувалося третьому, – прогуляйтеся за компанію. Щоб правильно скупився. Добре?
У голосі чотириокого відчувалася певна харизма.
Звертатися до вантажників на «ви» не кожен уміє.
– Ну, – без великого схвалення, але й не заперечуючи, повторив мордоворот Жора. – Палич, сходи з Хлібчиком. Горілки не треба, вона вся палена. Бери кріплене. І сала угорського, з червоним перцем. І чорного хліба буханець. Здачу повернеш начальнику.
Залишившись наодинці з чотириоким, він учепив шпротину за миршавий хвостик, заковтнув, не жуючи, і втретє повідомив:
– Ну?
– Мене звуть Лазар Петрович, – очкарик сів на вільний ящик, підсмикнув відпрасовані брюки. – Мені вас порадив Гліб Артюхов. Ваш клієнт. Ви пам’ятаєте Гліба?
– Ну, – кивнув Жора, не вшанувавши гостя розмаїттям. – Які проблеми, Лазаре?
– Я дружину не люблю.
Напевно, будь-який співрозмовник мусив здивуватися такій відповіді. Будь-який, але не Жора М’ясник.
– Я теж, – сказав він. – Хріна їх любити, дружин?
– Ви не розумієте. Я її раніше любив. Дуже. Ми зі школи зустрічалися. У нас двоє дітей. Хлопчик і дівчинка. І життя цілком… пристойне. Я добре заробляю. І ось одного разу дивлюся: не люблю я її, і все.
– Заведи бабу на стороні, – порадив Жора. – Або секретарку, з ногами.
– Заводив.
– З ногами?
– З рогами. А сенс?
– Ти до мене навіщо прийшов? – мордоворот гукнув діда в камуфляжі й відібрав подаровану пляшку. Виявивши на денці жалюгідні залишки портвейну, він допив прямо з горла і повернув пляшку засмученому діду. – У коханці звати?
Чотириокий був незворушний, хоч відчувалося, що спокій дається йому насилу.