– Тут краще, ніж у місті. Але вдома – ще краще. Тут у мене обличчя хитре. Прикидається. Я бачив. У дзеркалі. Вдома я інший. Правильний. А тут все дуже тверде. Камінь твердий. Дерево тверде. Навіть люки тверді. Не ліпляться. Я сам твердий. День-ніч, день-ніч, вдень – сонце, вночі – місяць. Нудно. Треба інакше. Мамця любить гратися: місяць – вдень, сонце – вночі. Або разом. Або щоб жарко – і раптом сніг. А у вас ніхто не грається. Розучилися, напевно. Затверділи, висохли. Або не хочуть. Чому? Місто, люди: шурх-шурх… Один пла-сти-лін м’який. Ліпиться. Я пам’ятаю, це ви мені дали, лікарю. Шкода, големчики все одно неживенькі виходять. Стоять. Мовчать. Не бігають. Їжу не приносять. Хоча мені їжу й так дають. Пюре з рибою. Морс…
– Так, я пам’ятаю. Морс з журавлини. Здається, я зрозумів, що вас не влаштовує. Не у нашому пансіонаті, а взагалі… Скрізь.
– Так, лікарю. Тут – скрізь. А вдома – ні. Вдома добре. Коли я повертатимуся, ми можемо піти разом. Вам сподобається: виберете собі два квартали, або три… Ви хочете робити. Словами. Просто у вас погано виходить. Дуже багато людей, дуже багато слів… А вдома – вийде!
– У вас удома?
– У нас – удома.
– Спасибі, я подумаю. Коли зберетеся додому, ви ж мене попередите?
– Звичайно, лікарю!
– Ось і чудово. Отже, вас тут багато що не влаштовує, але, як з’ясувалося, я вам нічим, на жаль, допомогти не можу.
– Не можете.
– Але, принаймні, в пансіонаті вам краще, ніж за його межами?
– Так.
– Чудово. Отже, претензій, скарг і побажань у вас немає?
– Ні-і.
– Тоді можемо вважати, що це питання успішно закрите. Давайте тепер поговоримо про те місце, де ви жили перш, ніж потрапили сюди. Про вашу маму…
– Про мамцю.
– Добре, про мамцю. Про големчиків. Про інших людей – ви згадували, що вони живуть там разом з вами…
– Не разом. Кожен сам. Не разом! Інакше, ніж тут. Ніхто нікому не заважає.
– Так вже зовсім ніхто нікому ніколи не заважає? Зовсім-зовсім?!
– Ну… буває. Зрідка.
– Виходить, і у вас удома не все бездоганно. Дещо спільне все ж таки є? Ось з цього і почнемо…
* * *
Зайшовши до ванної, лікар довго, ретельно вмивався. Змінив лезо в станку для гоління; не розрахувавши зусилля, порізався й довго роздивлявся постраждалу вилицю в дзеркалі. Діставши з шафки бальзам, ретельно змастив поріз. Більшість знайомих лікаря завжди умивалися поспіхом. Можна сказати, на бігу. Попереду маячив багатий на несподіванки день, сотні гомо сапієнсів, близьких і далеких, співробітників, родичів, друзів, ворогів і перших стрічних чекали, згораючи від нетерпіння, мріючи отримати можливість зіткнутися у вічній коловерті й розлетітися, дотримуючися брехливої строгості орбіт. Знайомі лікарі квапилися зробити свій внесок у довколишній хаос, тому й умивалися поспішно. Межі власного всесвіту, званого тілом, їх цікавили в останню чергу, і зовсім не через цінність цих меж; вони латали кордони лише у разі вторгнення ворога, квапливо вибираючи союзників – дантист, хірург, дерматолог…