– І так, і так, – спохмурнівши, відповів ятаган.
– А в якій важливій справі порада потрібна? – Махайра злегка ворухнувся й кінцем клинка заспокійливо торкнув Ґвеніля за масивну хрестовину.
– Турнір хочу скасувати.
– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!
– Боюся, – обірвав нас Шешез.
Його зізнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повірити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабір, небіж Фархада іль-Рахша, чогось боїться!
– Знаєте, певно, що вночі на вулиці Сом-Рукха сталося? Мені зранку доповіли; але чутки – вони швидші від моїх гінців…
– Знаємо, – пробурчав Ґвеніль.
– Чули, – відгукнувся Махайра.
– Хто це був? – замість відповіді, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазі: вбитого чи вбивцю.
– Шамшер Бурхан ан-Імр, із шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, підозрюються…
Він усе не міг доказати, і коли нарешті зважився, мав такий, немов сам собі дивувався.
– Підозрюються Тьмяні.
Це було однаково, що сказати: «Підозрюється нічний вітер.» Або: «Підозрюється примара Травневого Ножа». Або ще щось у цьому ж дусі…
Із Ґвенілевої пози було зрозуміло, як ставиться прямолінійний еспадон до такої, м’яко кажучи, дивної заяви. А Махайра раптом пожвавішав і з цікавістю чекав продовження.
А я розумів, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гості, і не даремно зараз він перестав ламати комедію й заговорив усерйоз.
Порослий лісом Лоулез – батьківщину Ґвеніля і його братів, – де на поодиноких пагорбах височіють похмурі замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олійні гаї Кімени, де жили родичі Махайри – у Мейлані вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез і Кімена лише зараз починали дізнаватися. Та й сам Кабір був ближче до Мейланя – я мав на увазі близькість радше духовну, ніж банальну кількість верблюжих перегонів – і тому Шешез зумів зважитись, а я зумів задуматися над його словами…
– Що ти знаєш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Ґ’єне? – одразу запитав Шешез, завваживши мій стан. І вже іншим тоном: – Розкажи, Єдинороже… будь ласка.
І я заговорив.
– Ніхто достеменно не знає, як народжується Тьмяний клинок, або як народжений Звитяжцем стає Тьмяним. Дехто каже, що коли ламається й гине Звитяжець, його перековують у таємних кузнях і гартують у крові дикого звіра, домашнього звіра й у крові Придатка, який не досяг повноліття. І тоді відроджується Звитяжець, але дикою стає вдача його, а клинок – тьмяний і гарячий. А ще кажуть, що Звитяжець, який спожив Придаткової плоті – свідомо чи з недомислу – тьмяніє протягом півроку, але якщо візьме він участь у п’яти чесних Бесідах і двох турнірах із сильнішими від себе, то знову заблищить і відвикне від смаку забороненого. Різне кажуть і про різне мовчать… Чув я, що навіть новонароджений Звитяжець іще під час загартування потьмяніти може, якщо в суміш глини, річкового піску й вугільного пилу підмішати попіл від спаленого Придатка, який, до того ж, умер не своєю смертю…