– Врятуй, б-брате…
Вирватися й дати драла?
– Я… вибачите, я…
У цю мить сили залишають людину. Мабуть, всі пішли на останній ривок. Хватка розтискається, я ледве встигаю підхопити пораненого під пахви. Важкий, зараза, дарма що зріст, як у горобчика.
– Тримайся, мужик! Я зараз… зараз…
Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожі. Начебто сидить, не падає. І дихає… поки. Кленучи свою м'якотілість, стукаю в найближчу хвіртку:
– Хазяї|хазяї|! Людині погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяї!..
А може, у них телефону немає? Повинен бути. Хоча б мобільник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарі вдома: он, вікно блакитним світиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привіт сестрі Марусі з Пупирців, а також її чоловікові, почесному стрілочнику Івану Кузьмічу…»
– Агов, є хто-небудь?!
– Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя від них немає…
На ґанку спалахує світло, на порозі з’являється шафа з головою – мабуть, Вася. Класичний. У руці – сучкувате знаряддя насильства.
– Чого кричиш? Вали звідси, алкаш!
– Та не алкаш я! Лікарів треба… тут мужику погано…
Про те, що «мужик» поранений і в наручниках, розсудливо замовчую.
– Чуєш, Ірко? Викликати? – шафа розвертає фасад углиб будинку.
– А потім штраф платити? Жени втришиї!
Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизує плечима. Світло на ґанку гасне. Ось такі у нас люди. Добрі самаритяни. Ера милосердя во плоті.
Мене бере зло. Кидаюся до огорожі навпроти – і чую тупіт ніг.
– Не рухатися! Стрілятиму! Руки на огорожу!
Засліплений ліхтариками, краєм ока встигаю помітити трьох у формі.
Все. Приплив. Сушіть весла.
Серце відчайдушно тренькає, провалюючися кудись до шлунку. У животі – крижаний спазм, і дуже хочеться в сортир. Поволі, немов у страшному сні, кладу руки на огорожу.
– Ноги ширше! Так і стій.
Так і стою. Якщо це бандити, їм зайвий свідок – кістка в горлі. А якщо і справді міліція – на мене справу і «повісять». Застали на місці злочину, руки в крові, коньяком пахне… М-мать! У мене ще і ножик на поясі! Швейцарський «Victorinox», подарунок любої тещі… Маленький? – ну і що?! Людину при бажанні олівцем зарізати можна.
– Не він це, Сєня!
– Точно… Б-блін!
– Поверніться.
Повертаюся|обертаюся|. Всі дивляться на мене. Троє|три| ментів, два ліхтарики і два стволи. Менти дивляться пильно, ліхтарі – яскраво, стволи – нервово. Нарешті стволи з ліхтарями неохоче опускаються.