Коли кладу трубку на важіль, ловлю на собі співчутливий погляд підполковника.
– Продовжимо, Валерію Яковичу. Гадаю, до приїзду вашої дружини встигнемо закінчити. Отже, розкажіть, як ви опинилися на місці події?
– З Будинку Офіцерів повертався. Ювілейний концерт допомагав готувати. Засидівся потім з директором…
– А як опинилися в районі Нижньої Гиївки? Вам що, по дорозі?
– Там у дружини бабуся живе. Грошей їй хотів занести. А тут цей тип… з кущів…
– Ось тепер давайте докладніше.
І я дав докладніше.
Вже наприкінці розповіді (Матвій Андрійович час від часу робив позначки на аркуші паперу) мене перервав вимогливий зумер телефону. Підполковник зняв трубку, щось буркнув і потім довго слухав, а я знічев'я став оглядати кабінет. Грубо білена стеля, стіни фарбовані емалевою «зеленкою». Під стелею – тьмяна лампочка без абажура, щільно вкрита багаторічними нашаруваннями пилу. Пара стільців із жорсткими спинками. У кутку – облізлий сейф; із замка, недвозначно засвідчуючи втрату кимось пильності, стирчить ключ. Завіска на вікні запнута недбало, без щонайменшого бажання приховати грубу прозу грат.
З особливою гостротою відчулося: часу немає. Зараз зайде Берія або Залізний Фелікс. Або Малюта Скуратов.
– …чудово! Що лікарі кажуть? Дні три? У свідомості? Добре. Буде йому завтра нотаріус, так і скажи. Залишайтеся чергувати в палаті. Обоє. Можете спати по черзі. Щоб живий був! У разі чого, всю лікарню на вуха став. Вранці вас змінять. Все.
Підполковник бухнув трубку на важіль. На його повному, круглощокому обличчі сяяла усмішка ситого кота. Несподівано Матвій Андрійович підморгнув мені:
– А чи не прийняти нам із вами, Валерію Яковичу, по п'ятдесят крапель? Ніч у обох важка видалася, а головне – є за що. Ви, мабуть, добра душа, і поняття зеленого не маєте, кого рятували?
– Не маю, – мені вдалося хитнути головою відразу ствердно і заперечувально. – Злочинець?
– Х-ха! – Матвій Андрійович уже чаклував над сейфом. На превеликий подив, дверцята відчинилися без щонайменшого скрипу. – Злочинець! Ми цього… цього фрукта четвертий рік ловимо!.. Як у кіно, зар-разу… Серійний маніяк-убивця на прізвисько Скоморох – чистий Голлівуд!
Із цими словами підполковник урочисто поставив на стіл пляшку дорогої «Каховки». Знову пірнув до сейфу. Унаслідок чого на столі з’явилися дві чисті чарки, лимон і поламана часточками (коли й устиг?!) плитка шоколаду «Цирк». Мій ножик став у нагоді.