Що? Не пити стільки горілки?
Не дихати у вікно перегаром?
Ви звір, пане…
Пумпернікель проганяв капрала геть і втішався квадратними рівняннями. Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академії Малого Інспектруму, припустився ганебної похибки в розрахунках. Втіха від подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втіха?! Ох ти, рахівнику…
Неминучий жах поїздки, пом’якшений дбайливістю магів на одну дванадцяту!
Ага, от і нічліг під відкритим небом.
Приїхали.
* * *
За пагорбами протягся південний кордон Брокенгарцького курфюршества.
Приблизно там само, якщо вірити очам, сідало сонце.
Здавалося, велетень Прессікаель, блукаючи, ліг відпочити й перекинув келих із вином. Густий багрянець, наскрізь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраєм, щоб незабаром стекти у володіння Нижньої Мами. Серпик молодого місяця, білястий і боязкий, дерся на вершини дубівветеранів, рятуючись від кривавої повені. Вітер ніс прохолоду, – він летів на мереживних крилах від вигину Вестфалиці – ріки невеличкої, з численними перекатами, але щедрої на червону рибу-горбунку.
Співали птахи.
Тріскотіли цвіркуни.
Мовчали гвардійці.
– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологові, потай хитнувши головою убік скарбівничого. – Ладен побитися об заклад – він щасливий!
Венатор не помилився. І справді, якби хтось сказав – та хоч і сам Едвард II! – Августові Пумпернікелю, що настане день, коли він забуде про невигоди дороги… Скарбівничий розсміявся би невдасі-віщувальникові у вічі. А оце зараз терзався би тим необачним сміхом та докорами сумління.
Забувши про муку стомленого черева й натовчені сідниці, дихаючи на повні груди, він сидів біля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полі, нітрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зірки: гілчасті, гранчасті, блискотливі…
Зірок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.
– Небес відкрилась глибина,
І зорі сяють в ній довіку, —
Немає тій глибині дна
Й зіркам ясним немає ліку.
Фортунат наблизився до Пумпернікеля, на ходу цитуючи куплет із раннього Меморандуму:
– Зіркам, юначе, немає ліку, а глибині – дна…
– Як це – ліку немає? – не відводячи погляду від неба, здивувався скарбівничий.
Уперше стало ясно, що він, по суті, ще дуже молодий.
– У цю мить, не зійти нам із цього місця, добре видно дві тисячі чотириста тридцять вісім зірок. Плюсмінус три зірки. Думаю, коли припусти наявність похибки на видимий астрал, на природні явища, які заважають вільному огляду, а також узяти до уваги, що більша половина видимих наших діамантів перебуває нижче обрію, і ми не можемо споглядати всю компанію одночасно…