Марта Івонич, прийомна дочка Самуїла-турка із Шафляр, знала, хто говорить зараз із нею. Зовсім поруч, невидимий у могильному мороці хижі, стояв Великий Здрайця – лише зблиснуло рудим полиском півняче перо на береті та ковзнули лепітки по сріблу пряжки.
О, цей міг пообіцяти багато чого! Може, навіть відпустити Джошеву душу в обмін…
«Ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, – казав Самуїл-баца. – І ніколи не йміть йому віри. Ніколи!»
Вірити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим більше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зі звичною відстороненістю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тільки живим; не простягнувши невидимої руки, як звичайно, всією своєю істотою вона кинулася назовні – і невидимі ворота з брязкотом розчинилися перед жінкою.
Цього разу за ворітьми не було підвалів, скарбниць і лабіринту. Не було й Стражів, убитих самим Джошем ще тоді, в її маренні, в ту мить, коли Мовчун підписав кров’ю диявольський договір, чим зняв охорону власної душі, – о, тепер вона розуміла це! – навколо простяглася схожа на віспяне обличчя рівнина, вона ледь помітно мерехтіла в яскравому місячному світлі, у сивій просторіні бродили примарні тіні, а прямо перед ворітьми лежала оголена людина.
Джош-Мовчун, шалапутний злодій, який обікрав самого себе.
Одним рухом Марта стала поруч і спробувала підвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Він був важкий, невимовно важкий, але Марті якимось дивом пощастило взяти неживе тіло на руки; в очах потемніло – чи, може, навколо справді запанувала ніч?! – і Марта незграбно ступнула до відчинених воріт. Джошеві ноги волочилися по землі; кров безугаву стугоніла в скронях, але жінка закусила губу й зробила ще один крок.
І тоді пролунав голос.
Той самий.
Тільки в ньому вже не було глузування – лише подив та якась зачаєна непевність.
– Він мій, жінко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш…
Крок.
– Стій!
Ще один.
– Хто ти?!
Ніколи… ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайці!..
Прости, батьку Самуїле!
Прости…
Он вони, ворота.
Он… вони.
І тут Марта відчула, як зовсім поруч з її плечем у Джошеве горло вп’ялися чиїсь міцні пальці. Тіло на руках жінки здригнулося й захрипіло, приростаючи до неї, як нерозривно зв’язана з матір’ю дитина до пологів; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навіть не встигла злякатися. Джоша повільно, але невблаганно відривали від неї, відривали разом зі шкірою – з їхньою спільною шкірою! – і Марта закричала від болю та відчаю, зубами вчепилася в чужі пітні пальці на душі її коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звір, – і в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота.