Вігілії - страница 5

Шрифт
Интервал

ВІҐІЛІЇ LVI

Життя дало – з розгону – задній хід,
І не зібрати навіть глею грудки.
Лиш пам’яті шпичасті осередки
Із шибами, де навхрест – лепеха.
Вже прорідився дійсности штахет,
І серед плазми – духа самородки.
Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —
Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.
Самі димки. На нетривке – гоніння.
Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
Де ще клітин пручається додаток.
Останню форму – в невагоме здуто.
І по трикутниках – без веслярів – вельбот.
Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.

ВІҐІЛІЇ LVII

Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.
Лише на обрії ще серце носить миро
У просвітках між валунів понурих,
Де жорна тліну порожнечу труть.
В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит
І ланцюги. Туга легеня моря.
Зі спинок світла, наче із омарів.
Приплив – прапращура – в піску – портрет, —
Уламки водяної епопеї, —
Й над ними місяць, як шматок папаї.
Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.
Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.
Де смерть – лозиною – отару поганя.
Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.

ВІҐІЛІЇ LVIII

Життя спливло. Лишилася стерня.
Як мало зерен – цельофанний кошик.
Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —
Вже інше обертається стерно.
Ще час від часу дійсности турнюр —
З-за рогу – проминальніше й гіркіше.
Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,
Хоч маятники, що – за тлін – турнір.
Ще ріки – серед мороку – молочні.
Як лунко, незахищено і лячно,
Де простору алмазна шевелюра.
Мов тільки но з верстата ювеліра.
Все – порохом – герой і страхопуд.
У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.
Й на брамі пес, що в білім колі спить.

ВІҐІЛІЇ LIX

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,
Де ще від дня позалишались пастки.
Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.
Розгвинчено і воду, і вогонь.
Поздовжнього побільшала вага.
Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.
Дитину в ванні – проминальне – пестять.
Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,
Де устриця до обрію прикута.
Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —
Зійшли на рінь – і метушня, і галас.
І ні душі. Сама – рівнина-голос.
Що – дійсність, наче праскою – капрон.
Та Яків, що із Господом – на прю.

ВІҐІЛІЇ LX

Видовжується присмерку сачок,
Де інший берег, танучи, хлюпоче.
Ще тільки неба півпригаслі печі.
День руки витер, – працю всю скінчив,
Аби – на ранок – знову дитинчам —
Чи й серед ночі, – як кому приспічить.
Сторч – тиша насувається сипуча,
Следующая страница