Дак отакі гості сиділи в світлиці в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жінка, мовчки подавала на стіл страву, іноді тільки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомінкий, веселий, частував і припрохував залюбки. Це ж такі дорогі гості! Не голота яка з Зінькової кумпанії, а поважні кремезні господарі, з ними хоч яке діло робити можна – подужають! І грішми-достатками вони – сила, і в громаді сила.
Домаха вже пішла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував і казав:
– Істинна правда, що каже Григорій Павлович, наш господин старшина: ніякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився поміж «образованими» людьми і собі «по-образованому» закидати.) Всяка голота пнеться рівнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що більший харпак, то більше в громаді галасує проти заможного чоловіка. Того і в голову собі не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хліб? – У нас! – До кого скотину пасти віддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?
– Іменно! Істинна правда! – відказували гості. – Подохла б клята харпачня без нашої помочі.
А кум Терешко (він же при панах був, то знає, як сказати) доточив:
– Настоящая благодіянія оказується, настоящая! А Денис казав далі:
– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!
Тільки порадошний чоловік схоче що зробити – чи в громаді, чи так, – зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтація, та й годі! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – він кивнув на Колодія, – хотів, щоб йому громада віддала волость нову робити, – лишенько! Який крик ізробився! Кажуть: багатіти нашим коштом буде!.. А все брехня…
– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тільки рукою махнув.
– От так і я, – говорив Денис, – хотів би зробити одно діло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб і лиха не здобуться. Хіба що вже ви, господа хазяїни, пособите мені.
– Кажіть, кажіть, яке там діло! – загомоніли гості. – Що доброго надумали?
– От же ви знаєте, – розказував Денис, – що як пішли пересельці на Амур, дак позоставалися від їх наділи. Громада ж тоді не дозволила пересельцям тієї землі продавати, а взяла на себе.
– Хотіла на всіх рівно поділити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобі в орендноє содержаніє оддали – на три года, – от тобі і вся біда!