– Чого мовчиш? Закурити є? – пролунало десь наді мною. Я підняв очі, щоб побачити височенного хлопця у насунутій на очі чорній шапці, які у народі по-простому називають «підерками».
Ще двоє обступили мене тісним кільцем, змушуючи відступати назад, поки моя спина не вперлася у стіну.
Троє хлопців, можливо – неповнолітніх. Проте і зростом, та мабуть – і силою, вони мене обігнали. Та, головне, їх було троє. Троє проти одного – признатися чесно – нікудишнього бійця…
Перший удар наздогнав мене неочікувано – я просто не був готовий до болю, який сталевою голкою уп’явся мені в живіт і змусив скорчитися, перехопивши подих. Інші два – менш сильні, посипалися за першим.
Хлопці не поспішали – вони розтягували забавку.
– Бабло гони, козляра! – прошипів один мені в обличчя, обдаючи смердючою хвилею алкогольного перегару.
– Ти чув, що тобі сказано? – перепитав інший, нависаючи наді мною.
Я тільки кивнув, трохи розпрямляючи спину, і неслухняною рукою поліз до кишені.
– Хлопці, у вас якісь проблеми? – пролунав раптом поза спинами молодиків спокійний голос.
Нападники усі разом повернулися на той голос, але відразу ж заспокоїлися, уздрівши поряд себе невисокого худорлявого чоловіка у легкій темній куртці.
– Це у тебе вони зараз будуть, – загрозливо пробасував найвищий із хлопців – мабуть, «голова» дрібної банди. – Вали звідси!
– Троє на одного? Цікаво, – вів далі незнайомець, що ніби і не чув погроз здорованя.
– Ти теж хочеш? – викрикнув той, що стояв зліва від мене, і раптово кинувся у бік незнайомця.
Те, що сталося далі, химерним чином злилося у моїй трохи потьмареній голові в одну плавну лінію: незнайомець відступив на крок назад, ледве вловимий рух – і хлопець простягся на асфальті, й у ту ж мить швидкий удар ногою змусив його закричати і зігнутися удвоє.
– Ах ти ж…
Проте ще один із моїх кривдників не встиг напасти першим – удар кудись під ребра і його змусив зігнутися, а невідомий боєць схопив його за голову і змусив нахилитися вниз – аби зустріти удар коліном, що відправив його у нокаут. Наступні звуки, які я почув – це були квапливі кроки третього, який, швидко збагнувши, що пахне смаленим, вирішив дати дьору.
– Позаду! – крикнув я, помітивши як перший, хто опинився на асфальті, вже оговтався від удару і підіймається, аби знову кинутися на мого несподіваного рятівника.