– Жива водичка! – захоплено вигукнув Віталік. – Дійсно жива! Я хочу, щоб ми її так і назвали.
– Гарна назва, – сказала мама.
– Чому в зеленій колбочці?
– Це колір життя, – пояснив тато. – Зелені рослинки дають нам кисень, яким дихаємо.
– А водичка в зеленій колбочці дає життя іграшкам, – здогадався син.
Він обвів поглядом кімнату. Ведмедик, зайчик, котик, інші великі й малі тваринки, виготовлені на радість дітям, здавалося, спостерігали за ними з поличок. Армія іграшкових вояк відпочивала після бойових дій. Неподалік, наче на параді, вишикувалися машинки. Почесне місце попереду займав сріблястий джип.
– Ось хто оживе наступний! – сказав хлопчик і взяв улюблену машинку. – Я хочу це зробити сам, – звернувся до тата.
– Добре.
Віталік поклав машинку на килим і крапнув водичкою. Запрацював мотор і сріблястий джипик поїхав кімнатою, набираючи швидкість. Промчав під столом, повз диван і книжну шафу. Зробив кілька кругів навколо Віталіка та різко загальмував.
– Вирушаємо патрулювати вулиці? – мовив джип.
– І ти говориш?!
– Безперечно, – відповів той. – Тільки не знаю, як мені це вдається.
– І я дивуюся, що можу говорити, – сказав тиранозаврик Тира. Підійшов до машинки і виліз на капот. – Тут зручно. Пізніше покатаємося удвох.
Віталік підійшов до книжної шафи. Поруч із різноманітною дитячою літературою знаходились книги, які зацікавили б і дорослих: про космос, нашу землю, про тварин, мешканців морів і океанів, військова енциклопедія. До однієї із книг притулилося руде левеня – м’яка іграшка. Мабуть, хотіло під-слухати мову літер і дізнатися, що там написане. Великі скляні оченята готові були дивуватися усьому новому і пізнавати світ в усіх його барвах.
– Лео, ти – чудовий охоронець, – звернувся до нього Віталік. – Втомився сидіти нерухомо цілий день? Пропоную розім’яти лапки.
Левеня мовчало і дивилося кудись у далечінь. Тоді хлопчик дістав іграшку і поклав на килим. Кілька краплин із зеленої колбочки торкнулися гриви. Тієї ж миті левеня підвелося на лапи, солодко позіхнуло й покрутило хвостиком.
– Моє шанування, – привіталося ввічливо.
Левеня і хлопчик зачаровано дивились одне на одного.
– Сідай верхи, покатаю, – запропонував рудий улюбленець.
– Ти невеличкий, трішки більший за котика, – мовив Віталік. – Як зможеш мене повезти?
Левеня замислилося й почухало лапкою за вушком.