– У моєї мами ніколи не було жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були темно-карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило татові тільки на один рік, – промовив сумно.
– Чому у тебе так багато однакових фігурок?
– Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого пішака залежить перемога. Дивись, яка гарна королева, її ще називають ферзею.
– А ось коні, – добавила Яринка.
– І звідки ж ти дізналася? – засміявся Олексій. – Я ще всі фігури лакуватиму.
– Хочеш я тобі притчу розповім? Пливе у небі хмаринка, а назустріч їй сонце. – Ну й квола ж ти і малюсінька, – сміється сонце. – Нічого ти не можеш, якщо і покропиш дощем, то тільки на невеличку ділянку землі. От я, цілу землю зігріваю.
Хмаринка підпливла близько і затулила сонце. Зразу спохмурніло навкруги, сумно так стало.
– Ну і притча. Нісенітниця якась. Сама придумала?
– Сама, – зізналася Яринка. – Мені здається, що щастя апельсинового кольору, а кораблик щастя повинен бути блакитним із білими вітрилами.
– А я тобі змайструю зелений човен і заповню його колорадськими жуками. Згода?
– Тобі таке не вдасться, – дзвінко сміється Яринка, закинувши назад голову.
Вона ще довго сиділа біля Олексія, спостерігаючи за його спритними руками, що чаклували над шаховими фігурами.
* * *
Суботній сніданок зібрав усіх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стіл, обнімаючи усіх лагідним поглядом. Щастя світилося у її голубих очах.
– Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, відбивну, помідори.
– Не називайте мене так, тільки мама могла мене так називати, – похмуро відповів Олексій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду його не зловив.
– Я сьогодні їду на авіашоу в Скнилів, щоб ти не хвилювався, – підвів нарешті похмурий погляд на батька.
– Олексію, візьми мене з собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебеділа Яринка.
– Ну і придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поїдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.
– З якими подругами? Я ж нікого не знаю у вашому районі. Я так хочу на літаки подивитися, на парашутистів.
– Може, ми всі разом поїдемо, цілою сім’єю, – обізвався тато.
– Ну ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду.