На празнику родичі спочатку співчутливо і ніяково дивилися на Нусю з Василем, дивувалися їхньому приходу, а згодом, звикнувши, не звертали уваги – пили горілку, співали й жартували, бо празник є для того, щоб веселитися.
* * *
– Такий світ важелезний, такий гіркезний, так тяжененько на ньому гарувати, як камінь глодати. Нагла несподівана смерть звалила Нуську Лісовецьку просто на оборі, коло самої студні, – зупинялася чи не біля кожного подвір’я дев’яносторічна баба Домка, повідомляючи новину. – Добре, що небіжка Магда того всього не видит.
Люди миттю збіглися на Василеве обійстя: хтось голосив, хтось замітав подвір’я, жінки прибирали кімнати. Нусина подруга повідомляла Василевій доньці Настуні і сестрі Лесі гірку новину. Ніхто не знав, як про це розповісти Василеві, тому вирішили дочекатися приїзду доньки і сестри. Проте Василь, простягнувши поперед себе правицю, вийшов надвір, довго стояв, втупившись невидющим поглядом у простір, а потім, хитаючись, пішов з простягнутою рукою просто до того місця, де на лаві під старою липою лежало тіло його Нусі, яке студеніло.
Осінній день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, і ставав таким світлим та ясним, що Марії від зворушення хотілося плакати. Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вікно на в’янучі айстри і похнюплені чорнобривці, що поникли в передчутті зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила ніч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти і вмерти, а коли зляжу, що діятиму сама, як даватиму собі раду?» – муляла не даючи спокою думка.
Але ніч минала, надворі розвиднялося і цей страх на трохи відступав. Надія теплом зігрівала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марія сумно дивилася через вікно як облітало з дерев останнє листя. Душа поринала в спомини, неначе у повінь.
Сім’ї не створила, бо так їй було на небесах записано. Закохувалася двічі. І двічі мчала у мріях до зоряних мелодій, навіяних вітрами юності, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужості і зради, переживала миті нечуваного потрясіння. Після того, вкутавшись у мовчанку і печаль, ішла до лісу, який ні про що не питав, зате все розумів. Неприкаяна і сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце. Ліс зігрівав її своєю ласкою, огортав спокоєм, захищав мовчазною могутністю, повертав до життя.