– Так, так, а тут я на заваді.
– Та що ти, Оксано! Як це на заваді? Та я…
– Добре, добре, це я так, жартую, – поблажливо промовила Оксана. – Просто я так зрозуміла, що ти вирішив, що в храмі злодії, судячи з того, як рвучко ти розчахнув двері в готовності кинутися в бій.
– А ти помітила? – знову трохи знітився Сергій. – Я думав, що ти була настільки зосереджена на молитві, що навіть не помітила мене. А ти навіть здогадалась про мої наміри.
– Як же тут не здогадатися, якби ти тільки бачив у цей час своє обличчя, – вона знову поблажливо посміхнулася, – як тут не здогадатися. Звичайно ж бачила, але це нітрохи не завадило моїй молитві. Жаль, звичайно, що моя присутність не дала тобі здійснити героїчний вчинок, – цей невинний жарт зовсім не прозвучав уїдливо в устах Оксани, і Сергієві захотілось відверто все пояснити.
– Розумієш, – почав він, – я служив в Армії в так званому ДШБ, десантно-штурмовому батальйоні, ні, я не хизуюся цим, чи ще щось таке, – похопився Сергій, подумавши, що дівчина може сприйняти його слова, як якесь вихваляння.
– Я розумію, – просто відказала вона, і Сергієві відразу стало ясно, що вона дійсно все розуміє.
– Так от, служив я в ДШБ, та ще в такому місці, що… – Сергій трохи замислився. – В Афганістані я служив, – кинув він мимовільний погляд на Оксану й побачив, як її просвітлене радістю обличчя раптом посумніло, а її великі прекрасні очі, мов сльозами, переповнилися співчуттям. – Так, звичайно, – продовжив він, – набачився я там всякого, але не про це зараз мова, справи минулі, а я це до того, що нас там дуже добре навчили при найменшій небезпеці діяти так, щоб відвернути цю небезпеку не тільки від себе, а й від інших, діяти у строго визначеному порядку, рішуче й швидко, але без сум’ятливого поспіху, тверезо й усвідомлено. А побачивши, що двері храму відчинено, я, звичайно, відчув небезпеку. А що ще я мав би відчути, адже на власні очі бачив, як Горпина Степанівна вчора власноручно замикала ці двері, а сьогодні вранці, коли я ось зібрався йти до храму працювати, дала мені ключі від дверей храму, щоб я їх власноруч відімкнув, – Сергій дістав з кишені ключі й, тримаючи їх на відкритій долоні, наче зважуючи, додав: – що б я мав думати?
– Я розумію тебе.
– Так от, і думаю, що ж робити? Побігти повідомити когось? Доки бігатиму, злодії втечуть. От і вирішив спробувати своїми силами розібратися в ситуації. Зрештою, я не так вже й ризикував, адже якийсь злодюжка, навіть якби їх було декілька, навряд чи стали б для мене такою вже нездоланною загрозою, враховуючи моє героїчне минуле, – спробував і він трохи пожартувати, щоб розвіяти невільно завдану ним причину для Оксаниного сумовитого співчуття. Але побачивши, що його трохи солдатське кепкування над собою не дуже розвіяло настрій дівчини, додав: – Тебе, я бачу, якось вразило таки моє героїчне минуле?