– Лютай, лютай до воріженьків! – часто в січі, вправно орудуючи кривою шаблею, вигукував Федір.
Лютай, себто лютий. Будь до них непримиренним і жорстоким.
І оте химерне «лютай» як прилипло до козака – тоді ще козака – Федора, то й стало навіть його прізвищем – Лютай.
Так ось, кошовий отаман Микитинської Січі Федір Лютай (яке його справжнє прізвище було, ніхто вже й не пам’ятав) не міг тоді повірити тому, що він почув на власні вуха, як і тому, що він побачив – теж на власні очі: чигиринський сотник українського реєстрового козацтва на службі в польського короля (ба, ба, він був навіть призначений все тим же королем на посаду генерального писаря – зело вумний і письменний вдався – все того ж реєстрового козацтва) Богдан Хмельницький у грудні 1647 р. негадано примчав із сином Тимофієм та десятком-півтора набраних по дорозі козаків-гультяїв і зразу, не передихнувши, почав закликати козаків-січовиків (пан кошовий з подиву навіть рота роззявив) виступити проти короля і взагалі проти поляків. Вони, звісно, заслуговують на те, подумав і погодився з сотником Федір Лютай, але ж…
Але ж це той сотник, який з рук короля за вірність йому і короні отримав замашну шаблюку з вельми коштовним – цілий скарб! – руків’ям. Зрештою, все ще дивувався пан кошовий, це той сотник (Богдана Хмельницького він раніше знав, в один час вони навіть сотникували, тільки в різних полках: Богдан Хмельницький у Чигиринському, а він, Федір Лютай, у Переяславському), тих козаків, які вряди-годи виступали разом із поляками проти них, запоріжців. А разом із ними проти запоріжців виступав і сотник Богдан Хмельницький. І виступав не раз. Руку завжди тягнув за поляками, щодо українського козацтва, то підтримував лише старшину, на козаків же не звертав тоді уваги – навіть придушував їхні виступи, як козаки бували чимось невдоволені. До всього ж, він друг-приятель самого короля. Здавна зблизився з королевичем Владиславом, майбутнім королем Владиславом IV. А по-справжньому вони здружилися – Богдан і Владислав – під час Смоленської війни 1632–1634 рр. Добре вони тоді порубали московитів, завдали їм жару! Та якось в одній із битв московити ледь не полонили королевича Владислава – оточивши його, ось-ось могли схопити в полон майбутнього короля Речі Посполитої. І тоді на поміч йому примчав сотник Богдан Хмельницький, карою небесною звалився він на московитів, які вже святкували свою перемогу – одних посік мечем, інших розігнав… Схопив королевича до себе на коня, і вдвох вони на однім гнідку вилетіли з гущі бою.