Рад вітати!»
Ескалатор,
безногий Вергілію мій,
Ти крізь натовп,
крізь землю
мене проведи
Усіма дев'ятьма
усе глибше
і глибше
В підземелля міське —
з підсвідомістю Харкова
хай з'єднаюсь я,
хай згадаю я…
Натовп суне назустріч,
щохвилини вихоплюю
Із потоку облич, рук і ніг
нову постать я:
Ближче, ближче,
вже ось, уже поряд ти,
Незнайомцю, на мить
ми з тобою віч-на-віч —
Не буваю з собою я ближче
у дзеркалі навіть,
Навіть з власною тінню
я ближче навряд чи буваю,
Та на мить це,
на мить це,
на мить…
Зблиск очей, губ загадка —
й потилицю, спину,
Незнайомцю, твою
я гублю назавжди;
Без кінця, без кінця,
без упину.
Невблаганного натовпу
ми протилежні потоки,
Нас розносять врізнобіч,
Ескалатори нас і вагони,
Невпізнанних, забутих,
підхоплюють
І розносять,
розносять
врізнобіч,
врізнобіч…
Так точнісінько
пам’яті плин
невблаганний вихоплює
Із минулого посмішку, губи, обличчя на мить —
І спиною повернуті знову,
невпізнані знову
Із минулого тіні гублю я —
вже не докричишся:
Ескалатори днів і
вагони років
Нас розносять,
розносять
врізнобіч,
врізнобіч…
Але ж ось воно, ось, пам'ятаєш:
Відкривають метро —
оркестри, промови лунають,
Стрічка падає – диво! —
Місто надра свої,
місто душу свою відкриває!..
Ох, яка молода і щаслива
У святковому гаморі натовпу
мати —
У руки її затишку,
як у гніздечку, тримати
Полохливе пташатко
свого рученяти —
0 дитинства далекого
свято,
Віра в казку, у те, що
достатньо
нам неба для всіх
одного —
Не докричатися,
не докричатись…
Мій вагон підійшов.
Цей останній,
прощальний вагон,
Що давно в небуття відійшов,
Але знову
і знову приходить,