Наодинці з життям. Поезія - страница 5

Шрифт
Интервал
Завжди, завжди проходитиму повз
Могилоньки зіщулений клубочок
З пригорнутим до серденька хрестом…
Пора, пора вже йти додому.
Хоча ніхто мене й не жде.
Та, може, вдасться хоч під ранок
Заснути…

Осінні стежі

Осіннє небо, глиб надій забутих.
Якими ж стежками я заблукав,
Що зараз п'ю осінню цю отруту,
Немов цілунку пінистий бокал?
Я довго йшов, а наче тільки вчора
Перехрестила мати в дальню путь
У спину непомітно – дивним зором
Я хрест той бачив, чи відчув?..
Я бачив, бачив – хрест я той і зараз
На спині в далеч осені несу,
Допоки падолистом замітає
До матері могилоньки стежу.
Таємними хмільними манівцями
У пошуках кохання я блукав —
Прощальними облудними словами
Цілунки зради стигнуть на губах.
Осіннє небо, обшир дум невтішних,
Що падають на душу, мов бальзам
Тих слів, що ти зронила ненавмисно
В пориві щиросердності зізнань.
Полинна сутінь осені вирує,
В дитинстві як босоніж навпростець
Стернею вечорів самотніх йду я
Допоки обрій смеркне нанівець…

Плач Ярославни

Безлуння чавунного гуду
Залатаних в лати сердець,
Облуди кайданної будень,
Заюшений стогоном герць —
Кому б він, на кінчику куни
Завислий цей заздрості зблиск,
Кому б він, цей мотлох марудний,
Придався й на нігтя обріз,
Якби не чекан опівнічний
Вкарбованих в мури чекань,
Якби не довічності в вічі
Путивля розплетений плач
З долоней благальних княгині?
Кому б він, якби не Боян?
З грудей, мов з могили, що – гине! —
Зигзицею з неба в бур'ян,
Заломлене зойком, зізнання,
Що нині, як завжди, життя
Без Лада, як труп бездиханний,
Холодне, як безлад биття
Об лід зачерствілої схими
Без ладану губ, без плеча
В паломництві літ – ну, куди ми? —
Опівночі згасла свіча…

Журавлина пісня

Там, де сонце, заплутане в вільхи,
Віддавало останнє тепло,
Нарікання вітрів запізнілих
Нагадали про все, що було.
Про розсипаний в травах пожовклих
Зорепад вересневих пісень,
Що дівочий в них радості оклик
Передзвоном будив сонний день.
Як волосся твоє вигравало
У багаттях вечірніх заграв —
У кохання ярінні палало
І в обіймів шалених вогнях.
Як у повінь п'янких поцілунків
З головою кидалися ми
І не чули, в далеких відлуннях
Як гуркочуть погрози зими.
Із криниці завзятої юні
Ми кохання без міри пили —
І за те, мабуть, осені струни
Обірвались так боляче вмить.
З того часу – утрати й утрати:
Сторінки палахких споминань
Так щемливо і гірко гортати
В нурті сповідей, втеч і вигнань.
Следующая страница