Не надто втішно прокидатись від поцілунків роси. Ночувати горілиць під відкритим небом Ева не звикла. Вологістю і прілим запахом пройнявся її дорожній вовняний хітон. Капризний шлунок вимагав сніданку, а голова волала про недосип. Верхні поверхи осіннього лісу перекликались пташиним галасом і хвилюванням. Вже перші промені білого сонця пробивались крізь рідке листя, злизуючи на своєму шляху дошкульну вологість. У світлі дня місцевість не навівала поганих сподівань. Навпаки, згори тішили око одноколійні сірі смуги поміж сухої трави, геометричні острівки прив’ялої зелені і щось віддалено схоже на штучну лісову посадку. Зі шпарин кори старого аскета вже продирались і розгортали свої прозорі крильця зелені красавки – вони відчували друге сонце.
Білогрива пішла. Так тривало від самого початку: сонце проганяло болокота, але дозволяло приходити Гелені, сурогату хижака, домашній копії дикої прирученої істоти. Це вона хрумтіла кістками бурого щезника під колючим ягідним кущем, чим видала себе.
– Смачного, кровожеро! – прокричала двонога, упавши просто з неба, і випустила з рук стебла волохатих ліан.
Кішка сполохано зашипіла повним ротом пір’їн. Ще б мить – кинулась, випустивши пазурі. Звісивши вуха, дико огризнулася, нахмурила чоло і злісно блиснула зеленими очима.
– Ну.. вибач, якщо скажу, що більше не буду – злукавлю, – Ева обережно торкнулась її перенісся. – Не сердься на дурне дівчисько. Напевно, цей приступ шалу від близького відчуття дому.. Там.. є ознаки цивілізації, біля підніжжя рудного хребта.
Люди часто бачать те, що просто хочуть бачити. Дівчина не могла знати, що видивлялася на давно покинуте поселення. Старою одноколійкою тепер користувалися альфаяри, підколінний річковий народ, який віднедавна взявся сушити весла і приручив вертиполе для суходільних мандрівок. Чіпкий погляд однієї із таких істот прямо зараз вивчав поведінку людини, вираховуючи нагоду підкрастися якомога ближче. Можливо, кішка його б відчула, якби вслухалася у голоси лісу, але її спинний мозок ще не оговтався після сказу підлітка.
– Ну ось, поглянь, – не втихала її запальна вдача. – Біла зірка злизала всю росу. Я не встигла зібрати і краплини. І дощу вже тиждень не було. Другий світанок вже незабаром, а ми тут прохолоджуємось, – звичним жестом, сповненим рішучості, Ева закинула плетений наплічник, нагнулась, щоб забрати на руки тварину. І.. скрикнула від сильного несподіваного поштовху. Ноги втратили опору і злетіли в повітря. Очей торкнувся гарячий чорний спалах. У спині і шиї почалась ланцюгова реакція зоретворення.