Залишивши майже непритомну Віку на фельдшера, Олег Віталійович одягнув білий халат і побіг до бази. Від поліклініки їхало три машини. Олег сидів поряд з медбратом Атоном, своїм новим другом. По виразу його блідого обличчя було зрозуміло, що після вчорашньої вечірки товариш до диво-пігулки не дійшов. Це хлоп'я сиділо тримаючись за голову, після метушливого дня гул авто добивав його до кінця. Олег Віталійович поглядав на нього щохвилини, з нетерпінням чекаючи, коли Антон втратить свідомість. Після того, як лікар вирішив вчинити самогубство, біль почала здаватися йому вишуканою вершиною мистецтва.
Сонце сховалося за хмари, за містом було видно, що зовсім нещодавно йшов сильний дощ. Вітер почав посилюватися, знову ламати лінії передач, пронизувати людей своїми прохолодними мечами до самих кісток. Водій повідомив, що відбулася масова автокатастрофа. Олегу Віталійовичу хотілося спати, але його ще чекали години важкої праці. Дорога злилася в одну чорну полосу, що своїм сумом змушувала Олега жалкувати про залишений вдома револьвер.
Нарешті кінцева зупинка. На місці вже стояли інші карети швидкої допомоги. Горіло полум'я. Воно поглинало своєю ненаситною жагою вбивств весь світ, до якого могли дібратися його кровопролитні руки. Полум'я пожирало людей, знищувало колись красивий ландшафт. Дерева ставали самогубцями: перейнявши естафету смерті, вони скидали привабливу зелень і ставали катами, що проповідували пекло на землі.
Пожежники билися в істериці, незмога подолати стихію зводила їх з розуму.
Олег Віталійович вийшов з машини. Він спіткнувся, наступивши на якусь маленьку, м'яку гілку, але випадково повернувшись назад, лікар зрозумів… То була одна з відірваних ручок маленької дівчинки, на ніжках якої зупинилися ті, хто мав рятувати її.
Судома паралізувала його на четверть хвилини. Ледь оволодівши собою він вказав водію на маленьке тільце та взявши кейс побіг до поїзда. Так, це було жорстоко. Однак, їй не потрібно вже боятися болю, їй не потрібно турбуватися про здоров'я, що випливало із життя. Пусті оченята свідчили, що її душа відправилася шукати більш професійного лікаря. В такому маленькому віці це янголя стоятиме на роздоріжжі світів: ледь пізнавши грішну сторону, воно вже змушене піти у більш жахливе небуття. Страх, який несе невідомість майбутнього, більшою частиною залежить від повної відсутності знань про нього. Потойбічний вимір дає нам підказки про своє існування. Боячись невідомого у свідомому житті дорослі люди намагаються забути про все побачене, незважаючи на те, що неодмінно рано чи пізно повернуться до нього. Інша реакція виникає у дітей і творчих людей. Чим їхня душа відрізняється від інших? Чи можливо, що кінець це лише початок? Тоді що було перед початком початків?