На землях родючих, чудових,
Живе простий люд.
Своїми руками ледве збирають,
Іншим ротам семена.
Вони багато працюють,
Та ледве існують.
В постійних злиднях,
Недугах та скаргах живуть.
Хлібороби хліборобів деруть,
Скотарі ріжуть останню худобу.
А бабки все лають на всіх,
Посміхаясь згадають минулих катів.
Їх годують плітками,
Чутками, гнилою землею,
Що ось-ось прийдуть зміни.
І всі як царі заживуть.
Та для брехні,
В серцях працюючих мас
Бракує вже місця,
Та немає вже сил!
Їх мотори глохнуть поволі.
Один за одним…
Вся нація гине задля
Ситих шлунків катів.
Дурні мріями багатіють,
А не їхніх хребтах,
Будують нові квартали,
Дачі, вілли, палаци…
Цілісінький світ подурнів.
Всі живуть немов ляльки,
Та поодинці ріжуть горлянки,
Сховавшись по конурах лячним.