«Була собі дівчина, і звали її Марічка, і був собі парубок, і звали його Прокопій. І покохали вони одне-одного. Але ж то було у давні-продавні кріпацькі часи, і тутешній пан Жирняк – чи то поляк, чи то турок – який мешкав у Зухвалівці, повелів схопити їх, а там і все. – На этих словах Яківна держит паузу и, поджимая губки, делает многозначительные глаза: – Ото так. (тобто дорослі розуміють, а діточкам знати того не варто.)
– І побігли вони по людях, по садибах, – і волали пустити, сховати, – але ніхто, жодний не відкрив, розмірковуючи: «а чого це я», «а якщо пан взнає, що я…», або ж «Лемедюки йому ближчі», чи «Василя б – залюбки», чи то «прибігли тут», чи «не хочу й годі», чи «така, мабуть, доля», або ж мовчки.
«Ото так… – додає Яківна і завмирає, доки нарешті хтось із слухачів не витримує: – Ащо пан? Наздогнав?
– Ні, – відрізає, – ні. Кинулась Марічка у вирву, а Прокопій – зник у проваллі. І стали вони водою: струмком, що біжить до річки, і річкою, яка чекає на нього…
– Але ж від провалля до Нарічки нема протоки?! – вигукує хтось із повними сльоз очима.
Конец ознакомительного фрагмента.