Мені сумно, що давно не бачив Івана Григоровича; хоча з ним ми особисто й не знайомі, але я від Ані багато дечого дізнався про нього: він міг би вчити не лише малих голопуцьків, а й студентів – таку має голову; Аня знає, бо в Івана Григоровича вчиться її син, і най заткнуться ті, які брешуть, ніби він злий… Згадую, що давно не бачив, як учитель виштовхується зі своїм портфелем з трамвайних дверей, він тепер сходить на зупинці внизу або вверху і двісті метрів тюпає, бо школа поруч з моїм будинком, і мені його жаль… І Аня вже давно не вигинає розкішний стан перед моїм вікном, і дівчина з довгим білим волоссям не пропускає три трамваї…
Сумно мені… І враз я проганяю задуму, дивлюся на годинник: восьма сорок п’ять, на вулиці тихо – це ж та раптова тиша після години пік повернула мене до дійсності. Встаю, протираю запітнілу шибу: на зупинці вже нема нікого, тільки – мамо рідна! – стоїть вона, така тендітна, русоволоса, з «дипломатом» у руці, раз у раз поглядає на годинника, трамваї проходять один за одним, а вона не сідає і – чи це мені здалося – позирає на моє вікно. Кидаюся до дверей – бідна, не могла без мене сісти, вибігаю на тротуар, вона лукаво посміхається і йде до трамвая, я за звичкою підбігаю за нею, допомагаю їй увійти до вагона і аж тоді помічаю, що він напівпорожній; дівчина повертає до мене своє сліпучо-біле обличчя й каже: «Дякую, ви такий добрий…»
Мені присихає язик до піднебіння, я відриваю його, ковтаю слину й питаю: «Ви студентка?» Вона знизує плечима, відказує: «Чому конче – студентка? Може, я у вашому тресті прогресивку вам нараховую? Хіба це має якесь значення?»
Трамвай рушив і швидко поїхав униз, я ж стою, мов очманілий, і перше, що приводить мене до тями, – залізний стовпчик з табличкою «Зупинка “Базар”». Я аж передихнув, підійшов, ніжно повів рукою по залізу і вмить відчув, як моє рішення написати листа в міськраду гасне, тане, я з любов’ю поглянув на двірничку, яка замітає засмічений недопалками тротуар. Мені жаль стало, що нині запітніло вікно в моїй майстерні і я не побачив, як ідуть на роботу Іван Григорович, Аня, Павлина, Влодко; наче збіднів, і подумав, що все мені в цьому місті дороге, і зупинка також, і якщо її знімуть, то це, безперечно, добре, але хай воно станеться без моєї участі. Терпіли дотепер і ще потерпимо: і галас, і скрип гальм, і метушню, і спізнення на роботу, і шарпання нервів.