– Не можна туди, милок! – посміхнулася стара і запропонувала вибратися до неї на пагорб. – Там загибель. Вірна загибель для будь-якого паровоза, що туди потрапить. Ось зовсім недавно, на моїй пам'яті, один ось такий же, ступив в болото, та так вибратися і не зміг. Потягло його болото, цілком проковтнуло.
– Та як же це? – здивувався я. – Як таке виходить?
– Не відаю я. – відповіла стара.
– Таємниця страшна! – промурчав чорний кіт.
– Та ти, я подивлюся, вже й сам потріпався, – похитала головою баба, час від часу шепелявлячи. – У місця згубні забрів, та хоч нас знайшов. – Говорила бабуля. – Ти нас не бійся. Ми місцеві, давно тут живемо, всі ходи-виходи знаємо. Допоможемо заблукав.
– Допоможемо. – промурчав світлий кіт і потерся об моє колесо. – А коліщатко то зламано!
– Ой! – стрепенулася стара. – Як зламано? – підбігла до мене. – І справді недобре з коліщатком. Лікувати потрібно.
– Лікувати потрібно, лікувати потрібно. – погодилися з нею коти.
– Допоможемо паровозику? – спитала стара у котів.
– Допоможемо, допоможемо. – загурчала ті і взялися якось загадково підморгувати їй.
– А ви і в механіці розумієтеся? – стало цікаво і мені.
– А то як же! – здивувалася стара. – Розуміємося. І дуже багато ще в чому розуміємося.
– Так ви механіки! – вирвалося в мене. Хоча згорблена стара і два коти не надто походили на механіків.
– Майже що. – прогурчав чорний кіт. – Ми більше ніж механіки. Ми володіємо механічної магією. Ремонтуємо силою заклинань, відварів, настоянок, масляних сумішей та інших технічних речовин, невідомих відсталій науці.
– Ух ти! – здивувався я. – А ангар де ваш?
– А недалече, милок, – вступила в розмову стара. – Тут, недалеко. Всього-то хвилин тридцять ліском пройтися і на місці будемо. – примружилася вона.
– Та що півгодини, швидше доберемося. – підхопив чорний кіт, облизуючись чомусь.
– У нас там все вже готове, – всю дорогу не замовкала стара. – Ми тобі припарки поставимо, масло змінимо, метал настоянками отрихтуємо, іржу розчинемо і метал на цих місцях наростимо. Ми в цих справах багато що розуміємо. – шепотіло вона.
Скажу відразу, ліс то був той же самий – похмурий, холодний, вологий і темний. Гілки все так само змикалися над трубою, не пропускаючи вниз світло, підлісок закривав собою весь простір між стовбурів дерев. Ми йшли по зеленому тунелю. Мені навіть здалося, що начебто б саме для нас дерева розступилися в сторони, відкриваючи прохід, але так і не розімкнули гілки над нами.