Насправді є просто один,
Жалкую, що ми не сім’я
І ти геть не знаходиш причин…
Ти ніколи не взнаєш, що ніч
Мене утішає дощем,
Бо до чоловічих облич
Пасують не сльози, а щем.
Ти ніколи не взнаєш, що сніг
Блищить, наче очі в тебе.
Я в них би дивитися міг,
Та сніг презентує себе.
Ти ніколи не взнаєш, що мить
Буває тяжкою до сну,
І ангел зіркам шепотить,
Що вже не люблю я весну.
Ти ніколи не взнаєш, що грім
І блискавка є не страшні,
Бо вже влучили в мене, а втім,
Вчинила той біль ти мені.
Ти ніколи не взнаєш, що сон
Скрашає мої сірі дні.
У котрий забігти вагон,
Щоб щастя дістатись мені?
Ти ніколи не взнаєш, що день
Дивлюсь лиш, як тануть сніги,
Є в них безліч про мрії пісень,
Та чути – не всім до снаги.
Ти ніколи не взнаєш, що бій
Буває зі злістю, авжеж!
І слабкість знайду я у ній,
І злості в мені не знайдеш.
Ти ніколи не взнаєш, що мав
Я страх отак сам за себе
І вирвався я із тих лав,
У серці вмоливши тебе.
Ти ніколи не взнаєш, що сенс
Так тяжко в житті віднайти,
Як жодний мені екстрасенс
Не скаже, кого любиш ти?!