Але навіть після таких коктейлів вони поводилися спокійно. Індусів не чіпали, не хотіли розпочати міжнародний конфлікт, а мене взагалі обходили іншою стороною. Чомусь мій туристичний рюкзак Pinguin асоціюється у людей з АТО. Він хоч і зеленого кольору, але не захисного, а навпаки яскравого. Та і я одягнений не в камуфляж, а в трекінгові штани та футболку, єдине, мої сабо Crocs, камуфляжні!!? І це вже не вперше, лише за цю подорож мене приймали за фронтовика тричі.
Та найбільший страх на веселу компанію навела моя вечеря а ля сніданок. Я ніколи не брав, а тут якогось дива взяв, варені курячі яйця. Мені і їсти ще не хотілося і в громадських місцях типу вокзал, автостанція, парк й тому подібне з тормозка я перекушувати не люблю. Та мені так не хотілося возити ті яйця, що я їх вирішив поїсти. А в мене вже давно є звичка розбивати шкаралупу не об якийсь сторонній предмет, а у свій лоб.
Після такого ритуалу вся компанія чемно зібралася, наклала повні смітники пляшок і гарненько рядочком пішла геть.
Залишилось тільки світанкове місто і два Раджкапура які тепер дивилися на мене як на СанюШивуБрахмапутру.
Але і мені вже було час вирушати на вокзал. Я йшов Городоцькою вулицею. Будинки сонно потягувалися додивляючись останні сни, поряд шурхотіли по Львівській бруківці поодинокі автомобілі. А позаду мене викочувалося велике червоне Сонце. Воно заливало вулицю по обидва боки теплим ніжно-оксамитовим світлом і показувало мені шлях до нового дня і нових пригод.
Ранкова свіжість гарно підбадьорила, а сонечко підзарядило моє тіло, але тепло електрички потроху розморило і мене почало хилити на сон. Воно й не дивно, адже минулої ночі я майже не спав.
В пригоді став сучасний гаджет, тобто мій смартфон. Кілька секунд та рухів пальцями й будильник пише, що розбудить мене через годину і скількись там хвилин. Що ж якийсь час можна розслабитися і якщо не поспати то подрімати.
Людський інтелект цього разу перевершив мізки робота – природний годинник в моїй голові на кілька хвилин спрацював раніше, ніж будильник в телефоні.
Через деякий час я стояв на пероні станції Миколаїв-Дністровський. Над головою висіли свинцеві хмари, парило. Дихати було важко, чи то через високу вологість і температуру повітря, чи через смог. Поряд був Миколаївський цементний завод, дві височезні труби підпирали хмару темно синього з відливом фіолетового кольору. Я так і не зрозумів чи то були атмосферні чи хмари диму які викидав завод.