Увечері в нашому домі теж варилося оленяче м'ясо, принесене моїм батьком швидше за незнання, ніж свідомо. Він весь день був на кінному дворі, де працював конюхом. І до вечора провозився з жеребой кобилою начальника ліспромгоспу Романова, поки та не вирішилася, і не знав всього того, що сталося вдень. Йому сказали, що зарізали пораненого оленя, і м'ясо поділили всім бажаючим.
Коли вечеря була готова, мама запросила всіх до столу. Але я продовжував сидіти на скрині і тупо дивився на шалену танець вогню в печі, пожираючого зім'яті листки торішнього календаря, і думав, що ми всі помремо, як вмирали в грубі листки календаря, підкидати мною.
– А що, тобі особливе запрошення потрібно, – строго подивився на мене батько.
– Я не буду їсти вашого м'ясо, – сказав я.
– Це ще що! Ременя захотів?
– Все одно не буду. Хоч убийте, як того оленя…
– Залиш його, батько! Захворів, напевно – весь день на вулиці, – сказала мама, погладивши мене по голівці. – Не хочеш їсти? Йди попий молока і лягай спати.
Я так і заснув, згорнувшись на скрині калачиком зі сльозами на очах. Мені, як і багатьом в цей вечір, було шкода оленя, загиблого від рук Семенова.
В селище прийшла весна. Її чекали всі. Особливо я. Тому що на Млинової горі біля нашого будинку з'являлися проталинки з м'якою та зеленою травою. Де можна було грати в лапту, ловити хрущів, садити в сірникові коробки, і, награвшись, відчуваючи їхню долю, випускати над багаттям. А потім, роздягнувшись до сорочки, можна було бігати босоніж наввипередки до самого Семенівського паркану під обривом і назад. А за парканом Семенова вже набрякали бруньки яблунь і вишень. За словами хлопців постарше, яблук Семенова не було за смаком рівних в усьому селищі. Їм поступалися навіть сортові яблука зі шкільного саду.
Але весна вже вдарила по чорно-білих клавішах снігу і проталин, щоб виконати свій концерт. Боязко задзюрчало струмки, засвистіли шпаки у супроводі барабанного бою дятлов в сосновому бору, далеке бурчання тракторів, трелюющих важкі колоди до сплаву і, нарешті, оглушливий рев водоспаду через греблю біля млина розбурхували в наших душах високі і чисті мотиви.
І ми з Федькой в черговий раз добігши до паркана і, навіть не змовляючись, орудуючи палицями і тими ж відірваними штахетниками семенівського паркану, зробили діри в декількох місцях і втекли.