Мусить, краще б я прислухалася до внутрішнього голосу.
Хоча, за великим рахунком, це б нічого не змінило, скажу я тепер, по всьому.
Що ж, угоду на продаж/купівлю Будки було укладено та підписано, гроші вийняті з пакетів, перераховані та передані вічно понурому продавцю, який, щоправда, після цього ненадовго трохи повеселішав.
Вернувшись додому після цілком щасливого та нічим не ускладненого укладання угоди та передачі грошей уже колишнім господарям, я знову сіла за комп. Слово «хвіст» мене не відпускало; так зі мною часто буває, що якесь цілком нисе стороннє слово викликає абсолютно незрозуміле натхнення писати і тягне за собою, здавалося б, геть не прив’язані до нього сюжети.
* * *
Ще не забулося бароко, ще простягало свої хвилясті хвости віньєток із таємничої чорноти часів, ще тьмяно пам’ятався єзуїтський барочний театр у Кобрині зі своїми студіозусами-акторами, але в Бересті вже панував російський паралельний та перпендикулярний класицизм, недоречні вали Берестейської фортеці вже облягли стародавній Бересть, берестейські дами-опікунки переставали носити турнюри. А жінки з Дивинова перестали носити намітки, коли генерали та коноводи Першої світової зрушили сельчан з місця і запроторили в Батайськ. Біженство. Така тактика російської армії: покидати німцям голу й пусту землю. У Батайську, серед степу, біля Дону, наміток вже не носили або й не бачили нигди14, і дивиновичанки за майже чотири роки, врешті-решт, також перейшли там на хустки. Вокзал у Бересті вже літ із п’ятьдесят, як був побудований, і саме на нього вернулися з біженства дивиновичане в аномально теплому лютому, а може, на початку також незвикло теплого березня 1919 року. Їхали в товарних вагонах, везли з собою, хто розумніший, царські золоті червонці, хто трохи легкодумний – паперові керенки, а хто, як-от Сєргучиха та Панасючка, дітей, які народилися серед кубанського степу, на родючому чорноземі, та й ще в один день – на Благовіщення. Першою на перон Брестського вокзалу зіскочила Домна Сєргуц, її подруга, Марфа Панасюк, подала їй спочатку сповиту її доньку, Маню, а потім і свій рідний скруток – Пелагію, а по тому вибралася з вагона й сама. Після довгої тряської їзди колієм стояти на твердій землі було незвично, здавалося – все ще їдеш, і тебе погойдує… Марфа забрала у Домни свою дочку, молоді жінки огляділися. Велизний