Фру Лінне. Так, звичайно, чудово мати все необхідне.
Нора. Не тільки необхідне, а й багато-багато грошей!
Фру Лінне (усміхається). Норо, Норо, ти й далі така сама легковажна? У школі ти була великою марнотраткою.
Нора (стиха сміється). Торвальд і тепер так каже. (Сварить пальцем.) Але «Нора, Нора» не така вже й навіжена, як вам здається. Нам справді не так жилося, щоб я могла тринькати гроші. Нам обом доводилося працювати.
Фру Лінне. І тобі?
Нора. Так, я робила різні дрібниці, вишивала, плела, гаптувала тощо. (Рвучко встає.) Ти ж бо знаєш, що Торвальд залишив працю в міністерстві, коли ми одружилися. Не мав ніяких надій на підвищення, а йому треба було заробляти більше, ніж доти. Але першого року він страшенно перевтомлювався. Йому доводилося брати всяку додаткову роботу, ти ж розумієш, і він працював з ранку до пізнього вечора. Зрештою він не витримав і захворів, хвороба була смертельна, й лікарі сказали, що йому необхідно поїхати на південь.
Фру Лінне. Чула. Ви, здається, пробули цілий рік в Італії?
Нора. Так. Повір, що нам нелегко було зрушити з місця. Івар тоді щойно народився. Але, звичайно, довелося їхати. Яка то була дивовижна подорож! І вона врятувала Торвальдові життя. Та скільки це коштувало, Кристино!
Фру Лінне. Уявляю собі.
Нора. Тисячу двісті спецій-далєрів.[1] Чотири тисячі вісімсот крон. Купу грошей.
Фру Лінне. Справді багато, але принаймні велике щастя, що вони знайшлися.
Нора. Скажу тобі, що їх нам дав батько.
Фру Лінне. Он що. Здається, він десь тоді й помер.
Нора. Так, Кристино, тоді. І подумай, я не могла поїхати й доглянути його. Я от-от мала народити Івара і повинна була доглядати тяжко хворого Торвальда. Сердешний батько! Я так його любила, Кристино. Це найбільше горе, якого я зазнала, відколи вийшла заміж.
Фру Лінне. Я знаю, ти його дуже любила. І ви зразу поїхали до Італії?
Нора. Так, ми ж бо вже мали гроші, і лікарі квапили нас. Тож через місяць ми поїхали.
Фру Лінне. І твій чоловік повернувся цілком здоровий?
Нора. Здоровий-здоровісінький.
Фру Лінне. А… доктор?
Нора. Себто?
Фру Лінне. Здається, служниця сказала, ніби той пан, що прийшов разом зі мною, – доктор.
Нора. Так, то доктор Ранк, але він прийшов не лікувати, він наш найближчий приятель і принаймні раз на день навідується до нас. Ні, Торвальд відтоді ніколи не хворів. І діти жваві й здорові, і я так само.