– Як би мені хотілося, щоб так і було! Бо гаї, я певна, восени засинають – вони такі сонні у зжовклому листі…
– Слухай, Кицюню, а в шахи ти граєш? Не смійся, золотко, – я цілком серйозно. Бо коли ми сьогодні грали, ти так дивилася, мовби все розуміла… А коли я сказала «Шах!», ти аж замуркотіла! Ох, Кицюню, який то був гарний шах! І я б таки виграла, якби вражий кінь не ввігнався між моїх фігур! Кицюню, люба, нумо гратися, ніби ти…
Тут я хотів би тобі оповісти бодай дещо з того, що звичайно починалося улюбленим Алісиним «Нумо гратися…»
Не далі, як учора вони з сестрою добряче посперечалися. А все почалося із «нумо гратися в королів та королев». Сестра, яка у всьому любила точність, доводила, що це неможливо, бо Їхніх Величностей лише двоє, тож Аліса, врешті, мусила поступитися. «Гаразд, – сказала вона, – тоді ти будеш кимось одним, а я – всіма іншими».
А раз вона мало не на смерть налякала свою стару нянечку, зненацька крикнувши їй у саме вухо: «Нумо гратися, нянечко, в гієну і кістку. Я – голодна гієна, ти – кістка!»
Але ми відбігли від Алісиної розмови з кошеням. Отже, Аліса сказала:
– Нумо гратися, Кицюню, в Чорну Королеву. Знаєш, що я думаю? Якби тобі отак сісти та згорнути на грудях передні лапки, ти була б викапана Чорна Королева! От спробуй, золотко!
Аліса взяла із шахового столика Чорну Королеву і поставила її перед кошеням: мовляв, дивись і наслідуй!
Проте нічого з того не вийшло, і насамперед тому, що, коли вірити Алісі, кошеня нізащо не хотіло як слід згорнути лапки! Тож за покару Аліса виставила його на камін перед Дзеркалом – хай бачить, яке воно вреднюче.
– Якщо ти зараз же не схаменешся, – додала вона, – я спроваджу тебе он туди, за Дзеркало. Ну, що ти на це скажеш?
– От якби ти менше говорила, а більше слухала, я б розповіла тобі дещо про Задзеркальний дім. По-перше, як бачиш, там є світлиця – точнісінько, як наша, тільки все там навпаки. І все добре видно, коли стати на крісло, – усе, окрім каміна. Ох, і кортить же кинути на нього оком! Цікаво, чи горить у них взимку вогонь? Бо це завжди таємниця, – хіба як закуриться наш камін – тоді й там з'явиться димок. Правда, дим вони можуть пускати задля омани – щоб ми подумали, ніби й у них горить вогонь… І книжки в них подібні до наших, тільки слова не так написані. Я це знаю напевно, бо якось показала їм нашу книжку, а вони мені – свою.