Та знаю напевне: надихала мене до творчості божественна краса світу, яку ніколи не мала сили затьмарити неволя. І за ті чари, якими вона обдарувала мій народ і мене самого, я шепочу слова подяки: «Благослови, душе моя, Господа!»
Перший раз я вимовив ці слова кілька років тому, сидячи на веранді мого улюбленого будиночка над Наварійським озером.
Сонце хилилося на захід і входило у чорну бовдуристу хмару. В своєму образному баченні світу я вже давним-давно позбувся прямих паралелей між явищами природи і суспільного життя, проте на вид потопаючого в чорному вирі диска сонця мене охопило гнітюче й тоскне почуття безвиході.
А був то час андроповської сваволі, коли організовані каґебістами так звані дружинники з червоними пов’язками на рукавах чинили серед білого дня облави: вривалися в кінотеатри, кафе, ресторани і навіть лазні, перевіряли документи, випитували, хто й чому не знаходиться на роботі, затримували, – мені ці андроповські операції нагадували ґестапівські лови на людей під час німецької окупації.
То були дні моєї найтяжчої депресії. Я сам себе за те ненавидів, бо ж досить стійко пережив і сталінщину, і брєжнєвщину, та ось вигуділа враз переді мною сіра стіна, яку ніколи не обійдеш і назад не вернешся, бо стала вона кліттю, – хіба що проб’єш головою.
І я, котрий весь час посварював на своїх друзів, які хвилево зневірювалися, опускали руки і замість працювати починали нудити світом, одного разу, блукаючи удвох з Ніною Бічуєю над Наварійським озером, застогнав крізь сльози: «Не буде, ніколи не буде України, все це марно, все це ілюзія!» – чим вельми здивував свою супутницю, бо дотепер кожен з моїх друзів знав, що всі вони мають право на сумніви, крім мене одного. Тож Ніна мовила спокійно, немовби стаючи на моє місце: «У найтяжчу для народу пору наперед виходять жінки…» В цьому ми й переконуємося нині. А тоді Нінині слова повернули мені рівновагу…
У невимовній тузі супроводжував я поглядом червоний окраєць сонця, а коли смеркло і важкий сувій чорноти почав розкочуватися, пресуючи землю від заходу до сходу, горбаті оболоки на небі враз зажевріли, світляна смуга позначила їх обриси гарячою облямівкою, мовби сусальним золотом кованою, і простяглася та зиґзаґувата світляна окрайка по всьому небосхилу й пломеніла, не меркнучи, ніби сонце десь там зупинилося або повертається назад. Гра світла й тіні тривала довго, дуже довго, і я врешті прошепотів ті слова, дякуючи Господу, що дав мені щастя бачити це диво, – а може, щоб побачити тільки це, варто було прийти на світ?