Пішки добралася у Звенигородку. Вирушила уночі, щоб до ранку дійти до тюрми. Добилася до самого начальника, уперто чекала і просила вартових, щоб дозволили віддати листа особисто йому в руки.
Він з’явився десь уже після обіду. Олександра слізно благала, аби взяв цього листа до уваги. Здивований наполегливістю жінки, начальник все ж таки прочитав його, глянув на підписи:
–
Ти знаєш, жінко, що хто сюди потрапляє, тому один шлях – на Соловки.
Але ці підписи односельців… Хто тебе напоумив зібрати їх?
–
Сама, – сказала упевнено.
–
Знать, розумна вдалася, нічого не скажеш.
У його голосі бриніла недовіра.
Він пішов, кинувши на останок:
–
Не стовбич тут. Іди, звідки прийшла.
Уже пізнім вечором добралася на хутір. Діти обоє, і Софійка, і Павлик поприпадали до мами. А вона вже дала волю сльозам. Вони лилися і лилися рікою, і не було їм спину.
–
За що? Чому? Що він не так зробив? Чому від роботи відірвали і від сім’ї батька? Який з нього ворог? Як тут не вб’ють, то пропаде в далекому Сибіру, а діти сиротами зостануться.
А через день Андрій став на порозі рідної хати, змарнілий, аж чорний.
Діти зраділи, листочками тулилися до тата.
–
Слава Богу, минула лиха година. Тепер нам одна дорога – до цього Созу, щоб він був їм запався. Коней забрали, однак уже не будеш хазяйнувати, як раніше, – казав брат Юхим. – Бачиш, я раніше дотумкав, що й до чого, то хоч не шарпали мене й сім’ю.
Схилив голову на груди Андрій, важку від гірких і пекучих думок, від безнадії:
–
Поле, рідне поле, не обробляти мені більше тебе, нові хазяї гребуть усе в свої руки. Та чи любитимуть земельку так, як я любив?
Болюча і пекуча сльоза впала на руки вчорашнього господаря.
* * *
Розійшлися Харитонові діти і вся рідня по роботах, хто куди, аби лиш на вислання не потрапити. Олександра і Ївга – на ланку. Андрій – до волів, Василь –на конюшню, Михтід – гній на поле возити грабаркою, Оксень і Гнат – до коней.
Слава Богу, хоч багатодітним сім’ям по корівчині дозволено держати та ще сяке-таке порося.
І за це спасибі: буде дітям на великий празник скоромне і ложка молока, яке активісти постановили здавати обов’язково в молочарню, кожному призначивши норму.
Буває, зійдуться коли та й згадують і своє поле, і ліс, і пасіку з музикою трудящих бджіл…
І Волосенки були такими, як ті бджоли, працювали, нікого не зобиджали.