Швидко піде неймовірно солодкий дух по хаті, якому стає тісно в ній, і він уже заповнив навіть усе подвір’я. І всі сусіди чують і знають, що в Софії печеться хліб і пиріжки.
Витягне потім їх із печі ненька і милується, кличе внучат, дає по теплому пиріжку з лагідною усмішкою.
Буває, й зітхне важко, мабуть, пригадається той хліб голодного страшного року й гіркі свої дитячі сльози…
* * *
Софійка народилася лютої зими 1919 року в сім’ї Андрія Васильовича та Олександри Харитонівни Волосенків, була першою і бажаною дитиною, за нею через два роки з’явився на світ брат Павло. Жили на хуторі недалеко села. Скільки себе пам’ятає, вона завжди любила співучу річку Шполку, яка ділила своєю течією село на дві рівні частини, і кожна по-своєму була красива: на берегах аж до неба підіймалися косаті верби, росло-розкошувало запашне зелене сіно, яке лоскотало босі ноги дітвори, що влітку висипала по обидва береги, тоді аж виляски ішли по хвилях, які здіймали умілі і не зовсім умілі плавці.
Змалечку разом із сусідськими дітьми (а їх було аж семеро) хлюпались в ніжному літеплі ласкавої Шполки.
Ані тато, ані мама не заперечували, коли дівчинка бігла до річки купатися, а за нею навздогін чулася лише засторога:
–
Не йди, доню, на глибоке, ти ще маленька!
–
Добре, я при березі купатимуся!
Літнє сонечко, яскраве і гаряче, пестило сільську дітвору, і вона зростала в обіймах спокійної Шполки, яка завжди несла замріяно свої води кудись далеко-далеко.
В одній місцині річка геть звужувалася, і діти з однієї частини села майже щоднини сходилися з хутірськими ровесниками. Тоді ставало ще веселіше на берегах сивої Шполки.
І вона раділа, обгортала хвилечками ще ласкавіше дітей, бо, власне, для цього і несла свої води через це село, обзивалася своїм тихим гомоном до людей, голубила їхніх діток, аби зростали здоровими і щасливими.
А ще дівчинка завжди дуже чекала великих свят, шанованих у родині: Великодня, Різдва Христового, святих Миколая та Андрія.
Тоді батько Андрій запрягав коня, садив малу доньку на віз, вимощений сіном, і вони разом з дружиною Олександрою їхали до церкви, яка стояла на іншій частині села, через річку.
Отоді для Софійки була радість! Вона їхатиме по довгій-довгій дорозі, а тоді ще греблею і по дерев’яному величезному мосту, а потім іще греблею, майже до самої церкви.