Що ж до Ікабода, то він витратив на туалет ажніяк не менше півгодини; він ретельно вичистив свою кращу і, по правді сказати, єдину, вже геть поруділу чорну пару, струсив з неї сміття і порошинки і, зупинившись перед уламком розбитого дзеркала, що висіло у приміщенні школи, довго гладив і упорядковував зачіску. Щоб постати перед своєю королевою справжнісіньким кавалером, він попросив у фермера, у якого на той час квартирував, – то був старий жовчний голландець на ім'я Ганс ван Ріппер – позичити йому на вечір коня і, видершись на його спину, виїхав, нарешті, за ворота, немов мандрівний лицар, що пускається на пошуки пригод. Я вважаю, що, відповідно до правил істинно романтичної повісті, буде цілком доречно дати деяке уявлення про загальний вигляд і вбрання як мого героя, так і його скакуна. Кінь, на якому сидів Ікабод, був старою і розбитою робочею шкапою, для якої все вже було в минулому – майже все, за винятком хіба що її норову. Вона була худа, кудлата, з овечою шиєю і з головою, схожою на молоток; її вицвіла грива і хвіст сплуталися і збилися від засілих у них колючок реп'яха; одне її око, позбавлене зіниці, являло собою суцільне більмо і мало страшний вид, проте друге горіло неприборканим вогнем, немов з нього дивився сам диявол. Втім, в далекі дні, якщо судити за іменем, – а звали цього коня «Порох», – він вирізнявся благородством і запалом. Річ у тім, що Порох був колись улюбленим конем жовчного і дратівливого Ганса ван Ріппера, свого часу скаженого наїзника, який передав, схоже, часточку своєї колишньої пристрасті коневі, бо, незважаючи на його старий і немічний вигляд, таємний демон проглядав у ньому значно яскравіше, ніж в будь-якій молодий кобилі навколишньої місцевості.
Ікабод як вершник цілком відповідав подібному скакунові. Він тримався на коротко підібраних стременах, так що коліна його були майже біля луки сідла; худі, гострі лікті стирчали, як ніжки цвіркуна; його батіг, затиснутий у руці кінцем вгору, був схожий на скіпетр, і коли кінь підкидав на ходу його тіло, наїзник розмахував руками, як крилами. Його вовняна шапочка трималася просто на переніссі, бо замість чола він мав лише вузеньку смужку, поли сюртука майоріли майже над самісіньким хвостом його коня. Ось такий вигляд мали Ікабод і його скакун в той момент, коли вони виїжджали за ворота Ганса ван Ріппера, і слід зізнатися, що такого роду картину не часто доводиться бачити за денного світла.