У цьому загубленому куточку, у віддалений період історії Штатів, інакше кажучи – років тридцять тому, жив досить шанований молодий чоловік на ім'я Ікабод Крейн,[4] який оселився, або, як він сам визначив, «затримався» у Сонній лощині з метою навчання місцевих дітлахів. Він походив із Коннектикуту – штату, який, забезпечуючи всю федерацію піонерами не тільки у звичному значенні цього слова, а й тими, що здатні виорати мозок, щорічно посилає за свої межі легіони колоністів і сільських вчителів, що викорчовують прикордонні ліси. Прізвище Крейн[5] досить добре пасувало його зовнішності. Це був високий, вкрай худий, вузькогрудий і вузькоплечий хлопець з величезними руками і такими самими ногами: кисті рук вилазили в нього з рукавів на цілу милю, ступні легко могли б зійти за лопати, та й уся його постать була на рідкість незграбною. У нього була крихітна, сплюснута на маківці голівка, величезні вуха, великі зелені, немов скляні, очі, довгий як у кулика ніс – геть тобі флюгер в образі півника, що красується на спиці і вказує напрямок вітру. Коли вітряної днини в одежі, що роздувається, як вітрило, він великими кроками спускався схилом пагорбу, його можна було сплутати з демоном голоду або опудалом, яке втекло з кукурудзяного поля і сходило на землю.
Його школа була низьким будинком з колод і складалася з єдиної великої світлиці; вікна її були або засклені, або заклеєні аркушами старих зошитів. Тоді, коли не було занять, школа охоронялася за допомогою прикрученого до дверної ручки вербового прута і кілків, що підпирали віконниці, тож злодія, який міг легко проникнути всередину, на виході чекали деякі перешкоди. Цілком можливо, що ідею цього хитромудрого пристосування підказав будівельникові школи Йосту ван Гуттену таємничиий пристрій для лову вугрів. Шкільний будинок був розташований в глухому, але мальовничому місці. Він примостився біля підніжжя порослого лісом пагорба; поблизу протікав струмок і росла страхітлива на вигляд береза. У спекотний літній день, коли, здається, засинає саме повітря, звідти доносився приглушений гул – учні Ікабода зубрили завдання, – це нагадувало дзижчання бджіл і переривалося час від часу владним окриком самого наставника (то був наказ або загроза), а при нагоді і моторошним свистом березових прутів, які підганяли якогось лобуряку, що забарився на посипаному трояндами шляху до знань. Слід зазначити, що наш педагог був людиною сумлінною і незмінно дотримувався дорогоцінного правила: «Хто шкодує різок, той псує дитину». Учні Ікабода Крейна, вже повірте мені, зіпсованими не були.