Літературний Ужгород – німий…
Непомічена майне пора осіння:
Знесе до річки чорторий!
Й тоді дощам привілля та потіха,
Тоді поетам грітись біля кав.
Сумний вершок волоського горіха,
В Невицькім лісі гойкає зуав.
Що чинять села? Не прядуть. Не шиють!
Маржину напувають і квити.
Й по селах тих якось поети жиють,
Не відцуравшись туги й самоти.
Покірно гній вони вносять зі стайні
У яворовій пишній маяті?!
Поети в центрі. Ні, вони не крайні,
Ні при буденщині. При гойнім спожитті.
Най хтось ховає в муфточку каштанчик,
Хай європейський варош там живий.
Тут маскарад, осінній балаганчик.
Й парчі не клапоть, а цілий сувій.
Дощів і мряки теж цілі сувої,
Листок пожухлий тих окружеля,
Над гонором нетанучої хвої.
Любімо гори. Рідна ця земля.