– Так, кумедні такі ангели у капюшонах і рукавицях, – сказала Джо і всіх розсмішила.
Вже через кілька хвилин кімнату було не впізнати, наче там дійсно попрацювали добрі духи. Ганна принесла дрова, розпалила камін і закрила розбите скло старими капелюхами та накидкою. Місіс Марч напоїла нещасну жінку гарячим чаєм і дала трохи каші, запевнивши, що не залишить її родину у біді. Потім вона переповила малюка і загорнула його у свою теплу хустку. Робила вона це так ніжно та дбайливо, немов це була її власна дитина. Дівчата тим часом накрили на стіл, посадили дітей ближче до вогню і нагодували їх. Поснідавши, діти почали весело базікати, а дівчата Марч намагалися розібрати їх кумедне німецько-англійське щебетання.
– Das ist gut! Die Engelkinder![9] – прицмокуючи, раз у раз повторювала малеча, наминаючи гречану кашу з хлібом і насолоджуючись теплом вогнища, яке весело потріскувало у каміні.
Сестер ще ніколи ніхто не називав дівчатами-янголятами, і це було їм дуже приємно. Особливо раділа Джо, якій від народження діставалися не інакше як всякі хлопчачі комічні прізвиська на кшталт «Санчо».[10] Це був воістину прекрасний сніданок, хоча дівчатам не дісталося і крихти. І нехай животи їх бурчали від голоду всю дорогу, поки вони йшли додому, у всьому місті було не знайти більш радісних і задоволених дітей, ніж ці четверо маленьких дівчаток, які віддали свій сніданок і задовольнилися того різдвяного ранку лише хлібом і молоком.
– Мабуть, у цьому і полягає суть виразу «Любити свого ближнього як самого себе». Що ж, робити добро іншим людям дійсно приємно, – сказала Мег, розкладаючи з сестрами подарунки у вітальні, поки їхня мати збирала нагорі одяг для бідолашного сімейства Гуммель, яке вони відвідували вранці.
Це були невеликі скромні пакуночки, але кожен з них був наповнений чистою дитячою любов'ю, а висока ваза з червоними трояндами, пишними білими хризантемами і виноградними лозами надавала елегантності та урочистості святковому столу.
– Йде, йде! Давай, Бет, починай грати! А ти, Емі, відчини перед мамою двері! Тричі «Слава!» нашій Мармі! – вигукнула Джо, високо підстрибуючи.
Бет зіграла свій найвеселіший марш, Емі з реверансом відчинила двері, а Мег, взявши мати під руку, провела її до почесного місця на чолі столу. Місіс Марч була одночасно здивована та зворушена. В її очах стояли сльози, але це були сльози радості, і вона з посмішкою розглядала подарунки і читала вітальні листівки від доньок. Вона відразу одягла нові капці, поклала носовичок до кишені, окропивши його парфумами від Емі, троянду вона причепила шпилькою до грудей, а гарні рукавички були проголошені «надзвичайно слушним подарунком».