– Передай моїм милим дівчаткам, що я їх дуже люблю і сумую за ними, поцілуй їх міцно від мене. Скажи, що я думаю про них вдень і молюся за них по ночах, і що вони – моя втіха у цей нелегкий час. Рік розлуки з ними здається мені вічністю, але нагадай їм, що і ці важкі часи очікування можна провести з користю і зробити свій внесок до загального блага. Я впевнений, вони чудово пам'ятають мої настанови: піклуватися про тебе, моя люба, і всіляко підтримувати тебе, а також сумлінно виконувати свій обов'язок, хоробро боротися зі своїми внутрішніми ворогами і не піддаватися спокусам. Думаю, коли я повернуся додому до вас, мої рідні, я буду пишатися своїми маленькими жінками навіть більше, ніж раніше.
Читаючи ці рядки, всі дружно схлипнули, тож Джо не було соромно за свої рясні сльози. Навіть Емі, забувши про те, що її ідеальні кучерики можуть розкуйовдитись, пригорнулась до матері і крізь сльози промовила:
– Яка ж я егоїстка! Але я чесно-чесно постараюся стати гарною людиною, щоб татко пишався мною, коли повернеться додому.
– Ми всі постараємося! – вигукнула Мег. – Я дуже багато думаю про свою зовнішність і ненавиджу працювати, але відтепер я теж спробую виправитися. Сподіваюся, що у мене це вийде.
– А я докладу всіх зусиль, щоб стати, як татко любить мене називати, «маленькою жінкою» і не буду такою грубою та навіженою. Я буду виконувати свій обов'язок тут, замість того, щоб витрачати час на безглузді фантазії про далекі пригоди, – сказала Джо, подумавши про те, що тримати себе в руках тут, вдома, здається їй завданням набагато складнішим, ніж битися з заколотниками на півдні.
Бет нічого не сказала, але витерла сльози синьою армійською шкарпеткою і почала в'язати щосили, вирішивши негайно виконати найближчий їй за духом обов'язок, в той час як про себе вона урочисто пообіцяла виправдати всі надії батька до його повернення додому.
Місіс Марч порушила мовчання, сказавши своїм звичним веселим голосом:
– А пам'ятаєте, як ви грали в «Похід паломника»,[6] коли були маленькими? Ви так раділи, коли я робила вам торбинки з решток тканини і вішала їх вам на спину як ношу. Ви надягали мої капелюхи, брали в руки палиці і сувої паперу, а потім вирушали у подорож через весь будинок, починаючи свій шлях з підвалу, який був Містом Руїни, а потім піднімалися все вище і вище по сходах на самісінький дах будинку, де на вас чекали ваші найулюбленіші речі, з яких складалося Небесне Місто.