– Багато ти розумієш, – огризнувся Принц, – втікали – то значить, не любили мене по-справжньому. Вважали: забере їх до себе Принц На Білому Коні і ось тобі щастя! А як сорочку мені випрати власними руцями, то куди їх кохання й дівається.
– А в конюшні навіщо прибирати змушував?
– Так смердить же твоє лайно на весь палац! Зрозумій, кохання повинно пройти випробування. А ці, як ти називаєш «панянки», злякалися перших труднощів. Я хоч і Принц, але мої біологічні потреби на цей статус уваги не звертають.
– От холєра на то кохання, – пробучав Кінь і хотів було запалити, але Принц тицьнув ліктем під ребро, вказуючи на кондуктора. – Дурень, зараз прокинеться – пішки підеш…
– Лишень кохання в твоїй макітрі, – Білий Кінь сховав цигарки, – ото привіз панночку у палац, задовільнив би свої біологічні потреби… і відправив би додому мріяти про тебе далі.
– Ну, скільки тобі казати: то вам, тваринам, кохання не потрібне. У вас інстин-кти! Зрозумів? Схотілося самку одразу… хм… впорався і вмить забув. А ми – Люди, тим і відрізняємося від вас, що кохати вміємо.
– Це я тварина!? А скільки раз я тебе з поля битви на собі виносив, забув!? Останній раз, між іншим, коли рятував тебе, мені ЛЮДИНА в дупу стрілою засадила! Тепер кульгаю ось, – образившись, Білий Кінь замовк.
– Ага, коли через місяць поневірянь пустощами Монголії ти корову угледів! І де вона там взялась – не розумію? Забув, як ти на неї з-заду наскочив, не виймаючи стріли з дупи? Ти ж, гігант статевий, про мене забув! Я тоді поранений у сідлі ледве тримався! І що, тебе це зупинило?! Ха! Я навіть не знаю, як вона, бідна, після тебе, збоченця – отелилася чи окобилилася? Ти їй хоча б листівку відправив? А твоїх діточок як назвала, знаєш?
Білий Кінь не відповідав.
– Отож-бо й воно! – переможним тоном промовив Принц і до кінцевої зупинки обидвоє мовчали.
– Приїхали, – сказав Принц, – ти вже мені пробач, наговорив тобі казна-що.
Білий Кінь все ще мовчав.
– А хочеш, я сам у конюшні лад наведу?
– Звичайно наведеш! Ми ж сьогодні без принцеси лишилися, – відповів Білий Кінь.
Ображатися на дрібниці, не було сил і бажання.
– Сідай на мене, повезу.
– Не треба, у тебе стріла була в… хм…кульгаєш ти, – і вони стомлено потягли в сторону палацу.
А в цей час кондуктору наснився дивний сон: до автобусу увійшли якийсь безхатченко та кульгаючий білий кінь…