Восень! Не кідай ты лісце пад ногі, —
Лёс у яго – спарахнець.
Хто здольны ўбачыць багацце кляновых,
Смерцю кранутых лістоў?
Хоча жыццё колер новы, вясновы,
Хоча кружэння гадоў.
Каб не апалае лісце, а птушкі
Гімны спявалі Зямлі.
Каб небасхіл сонца раніцай гушкаў
Новыя зоры цвілі.
ПАМЯТНИКУ
Стоит одиноко в структурности города,
С гордой улыбкой, вселяющей мнение,
Ни страха, ни смелости, ни жара, ни холода,
Точит своё полимерное зрение.
И смотрит на каждого, смотрит на всякого,
Как на последнюю новую гадину,
И часто играет в гляделки с зеваками,
Кто обыграет такую громадину?
Стоит под дождём проливным, отмывается,
Чистится каплями дождика летнего,
Но грязь революции не растворяется,
Грязь отложилась из гадкого, едкого.
Стоит, ухмыляясь, с глазами довольными,
Мог бы, сказал бы какую-то проповедь,
Расплавил бы души стихами трёхдольными,
Взяв у поэтов словечек истрёпанных.
Но нет ему дела до дня современного,
Молча хранит пережитки истории,
Стоит, и не может сказать откровенно нам,
Все свои выводы, споры, теории.
Умолкло однажды его красноречие,
Вытоптав кровью себе оправдание,
И нет ничего в нём теперь человечьего,
Кроме безжизненного очертания.
Стоит, растерявши огромную значимость,
Вникнув в нехватку погибшего разума,
Доверив навеки костюму пиджачному
Память о смерти лица буржуазного.
НА БЕЛОРУССКОМ ЯЗЫКЕ
(Стоит одиноко в структурности города…)
Стаіць ён самотна ў структурнасці горада,
Стаіць ганарліва з усмешкай упэўненай.
Ні страху ў яго, ні адвагі, ні холаду,
І позіркам роўным, з гадамі не змененым,
Глядзіць ён на кожнага і на ўсялякага,
Нібы на пачвару, з гадамі нязменную.
Гуляе ў глядзелкі з людзьмі-разявакамі —
Хто зможа адолець асобу камeнную?
Стаіць пад дажджом праліўным, адмываецца
І чысціцца кроплямі дожджыка летняга.
Ды бруд рэвалюцыі не раствараецца —
Той бруд – ён нязмыўны, устойлівы, з’едлівы.
Стаіць, ухмыляецца ён – задаволены.
Мо, пропаведзь, пэўна, гатуе для публікі?
А можа, ў натоўп кіне вершы трохдольныя,
Нібы жабракам – нізку дзірак ад бублікаў?
І справы няма да пытанняў сучаснасці,