Курки не люблять галасливих і метушливих курчат. Тітоньки малечу б’ють дзьобом і відганяють від корму. Півень на курей за це не гримає. Але й не відганяє молодих. Хіба що півників, котрі за літо гінко виростають і переходять у категорію курячих залицяльників.
З домашніми птахами трапляються історії, які кортить записати. Такий стан точно підмітив Тарас Григорович:
Не шкодить
Такую річ і записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Записувала історію курей спонтанно і при нагоди. Всі вони народжені в конкретному селі, а саме в Кривому Озері, що на Миколаївщині. Там я народилася. У батьківському домі постійно живе моя сестра, я же тимчасово, у святкові дні або під час відпустки. Сестра, скориставшись моєю присутністю, відлучається у своїх справах до міста («Тиждень без господарки»).
Книга, в якій головні герої – домашні кури, писалась у моїй душі, починаючи з дитинства («Пудик»).
Перше оповідання «Сільська пригода» читала у Спілці письменників. Молоді письменники мене дружно критикували, а старші – Ніна Вернигора і Анатолій Качан, доброзичливо поставились до моєї праці. Надалі я з ними товаришувала і прислухалась до їхніх порад.
Казку «Пригоди дитинки рябенької Курочки» склала для Артема, свого внука. Вона не лише мені, але й маленькому припала до душі. Казочку надіслала в редакцію журналу «Малятко». Через кілька днів по тому зателефонувала Оксана Кротюк. Редакторці казка сподобалася (аякже!). «На жаль, вільного місця в журналі нема, бо номери складають наперед. Наразі в одному з них не зайнята рубрика, розрахована на діток, які починають читати. У ній слова в рядку межують із малюнком. Ваша казочка підходить для такого комбінованого тексту. Але автентичний твір зазнає змін і скоротиться.» Після публікації я казочку не взнала. Немовбито її склав хтось інший і зухвало підписався: Ліда Гулько. Читала зі щемом у серці. Казку скоротили до одного абзацу, і безжально кастрували. Хай йому грець!
Апофеозом, прославленням мною курей вважаю повість «Артем, планшет і Забіяка». В основі твору реальні події, що мали місце в Кривому Озері та Києві в 2015 році. До того ж і хлопчик справжній, не вигаданий. Хоча, звичайно, не без фантазування, або брехеньок. Одначе їх небагато і вони, вважаю, на місці.
Окрема скажу про «Хроніку», в якій зафіксовані пригоди курей впродовж десяти років. У читача може закрастися думка: про деяких героїв ні слова в подальших розповідях, або ж несподівано з’являються нові, приміром півні. Але ж мовиться про курей, вік яких короткий. По-друге, в селі птиця служить обмінним товаром. Наприклад, за якусь послугу моїй сестрі давали курку чи півня. Так чинить і сестра – дає односельцям свого пернатого, якщо їхнє птаство з якихось причин зменшилося. По-третє, через те, що моє перебування в селі тимчасове, то по приїзді деяких курей я не взнавала. Те саме і з їхніми кличками: якщо велику курку я називала Вівцею, то через рік господарка її величала Мамушкою. Зібрані в Хроніках курячі пригоди списані з реального життя птахів. Вони не тільки дивовижні. Деякі з містичним, незрозумілим людині підтекстом, наприклад розповіді про Мамушку, Сирітку, Павліка.