– Бармен, усім пива! За мій рахунок! – Джо.
– Так, Джо, звичайно. Спускайтеся вниз, всі вже зачекалися, – відповів бармен.
Він зачинив усі вікна. Залізна завіса зовні почала опускатися, перед нами відкрився ліфт. Ми всі разом увійшли всередину, а бармен, заскочивши в останню мить, натиснув на кнопку "Вниз".
– Чому ви так довго, Ро? – запитав він.
– Якщо коротко, то спочатку ми з Даніелем повернулися до крамниці, але Ангели та Джо там не було, ми знайшли їхнє сховище, але пастки, які там залишив Джо, зробили свою справу, нас знешкодили одним ударом. – Роджер.
– О, так це той самий Даніель? Онук Каспія? Велика честь познайомитися з вами! Мене звати Алекс.
– Приємно познайомитись. І дякую, Алекс, що допомогли нам. – я.
– Та про що мова, це дуже поважна місія – врятувати вас. Завжди радий! – Алекс.
– Приємно чути, дякую ще раз. – я.
– Так от, ми до тями прийшли вже у сховищі. Даніелю було важче, ніж мені, тож, поки він відновлював сили, ми не могли рушити з місця. А вже потім ледве дісталися сюди. – Роджер.
– Ото й пригода у вас сталася… Хто ж міг бути у тій машині? – Алекс.
– Гадки не маю, Ал. Взагалі… – Роджер.
Двері ліфту відчинилися. Весь штаб бігав туди-сюди, кожен зайнятий своєю справою. Але тільки-но вони побачили нас, все завмерло. Ми зібрали всі погляди, ніхто не розумів хто ми, дехто навіть припинив жувати пончик. До нас підійшла Мей та заявила всім присутнім:
– Вітайте, онук Каспія – Даніель, онука Фердинанда – Ангела. Вони з нами!
Промову зустріли оплесками, вигуками та свистом. Всі почали радіти та нестримно вибухати від захвату. Навколо панував радісний гомін. Здається, ці люди чекали так довго, що навіть така маленька надія, як наша поява, дала їм можливість хоча б трохи повірити у диво. Роджер підійшов до Мей, простягнув їй мою шовкову футболку та сказав щось їй на вухо. Мей миттєво вихопила тканину з рук Роджера та попрямувала до якоїсь кімнати. За хвилину до нас підбігли лікарі, всадили Джо у візок та відвезли до медпункту. Ми завмерли на місці, очікуючи на подальші вказівки.
– Все, досить, продовжуйте працювати, – сказав невідомий чоловік.
Роджер швидко підійшов до нього та покликав нас. Ми разом зайшли у кабінет цього незнайомця. Я одразу відчув, що у цьому приміщенні зійшлися незвичні та темні сили. Яскраві фарби на стінах, книги про вбивць та книги з психології, а також дивні щоденники зі шкіряними обкладинками. Все це створювало атмосферу загадковості, наче тут зберігаються таємничі знання, які не мають потрапити до рук чужинця. Мою увагу привернула коробка з непізнаним артефактом, прикрашена незвичною символікою. Але це було не все. У кутку стояла величезна штучна рослина, яка зовсім не приховувала таємничість цього місця. Стіни, завішані плакатами Лейкерс, штучна рослина та дивна атрибутика – все це вочевидь не співпадало за настроєм між собою, однак саме цей контраст приваблював та зачаровував. Проте, справжня таємниця цього кабінету ховалася глибше та, не дивлячись на всі спроби господаря відволікти гостей яскравими кольорами та сучасними офісними меблями, я відчував як морок та зло пронизує кожен закуток цього місця. Тут народжувалися місії, які могли визначити долю всього світу, неможливо було залишитися байдужим до цих відчуттів.