Читать Жінкам на кораблі не місце - Сергій Кондратов

Усе передбачало біду. Тринадцяте грудня

Привіт, Л.

Напевно, дивно отак отримати від мене імейл. Розумію, давно ми вже не листуємося. Стосунки вже геть не ті. Та все ж таки колись ти була моїм найліпшим другом. Колись – навіть єдиним. І не уявляєш, як мені шкода, що масивний і непохитний міст між нашими життями осипався, залишивши по собі лише заіржавілу основу спільних шкільних спогадів.

Хоча зв’язок уже не відновити, сподіваюся, цими повідомленнями хоча б прикрашу залишки диким плющем односторонньої відвертості. Тим паче, як не соромно визнати, більше немає нікого, з ким я міг би чи хотів би цим поділитися.

Можливо, скажеш: треба виговоритися – до психолога краще сходи і дай спокій людям! І матимеш цілковиту рацію.

Та грошей на це у мене все одно ніколи не було, хіба тобі цього не знати? А якби й були – не думаю, що відважився б. Не можу навіть уявити як вивалю душу перед кимось, для кого я всього лише ще одна робоча година, помічена нерозбірливим почерком у старому шкіряному блокноті. Як подумаю, що напроти мого імені психолог повільно викреслює тире, а після нього маленькими нерозбірливими літерами: «обсесивно-компульсивний синдром», «панічні атаки» чи ще якусь популярну фігню, на яку зараз хворіє кожен четвертий меленіал, тіло одразу ж кидає в холодний піт.

Не прошу багато. Просто розділи зі мною останні чотири місяці. Можеш навіть не відповідати.

Гаразд?  Сподіваюся, тобі цікавими будуть підліткові драми. Не впевнений, що правильно класифікую жанрову належність – все-таки фізично ми років десять не підлітки.  Та й інші персонажі цієї історії давно вже не діти. З приводу віку психологічного сказати важче – все-таки набираю текст тремтячими пальцями і сльози потроху заливають екран. Заважає нормально втискувати малозрозумілі емоції у більш зрозумілі слова, поки ховаюсь, сидячи на підлозі робочого коридору, і прислуховуюсь до лисячих кроків нічних працівників. Сподіваюсь, ніхто не відчинить двері.

Але відчувається все саме так: історія незрілих, істеричних, надміру або недостатньо (ніколи – скільки треба) впевнених у собі людей, які без коливань віддають поводдя свого життя найбільш базовим бажанням. Самі ж, спокійно вмостившись поруч, видихають солодку отруту яблучних вейпів і байдужо спостерігають, куди їх занесе. В принципі, не так вже й погано.