Але думка жерця нікого не хвилювала, тому що західний Мбаті з найбільшою зіркою і без того потай засуджував марнотратство уряду: він вважав, що переселення «шоколадок» за казенний рахунок було верхом дурості, надто після того, як їм було виплачено двохсотвідсоткову компенсацію. Отже, жителі Вату-Вара роз’їхалися по усій Океанії, нещиро дякуючи доброму чужому уряду, а пароплав зі смішною назвою «Paradise» повіз упертого Мбете Лакембу з його матінкою геть від скель Вату-вара.
Туди, де горбаті хвилі Атлантики омивають узбережжя Південної Кароліни, не забуваючи хлюпнути жменю солоних сліз і на крихітний насип кам’янистої землі Стрім-Айленда.
Вчинок жерця здивував не тільки головного західного Мбаті, але й односельців, які належали до однієї з Лакембою сім’ї-явуси; але якщо ти більше тижня провалявся в обіймах двохвостого злодія Туа-ле-іта, то від тебе слід очікувати будь-яких чудасій.
Мбете Лакемба знав, що робить, коли піднімався на борт «Paradise».
…капрал берегової охорони, височенний негр з виголеною головою, махав зі свого катера Старому Лайку – навіть капрал, який потерпав від похмілля, збагнув, що сьогодні старого обтяжує не тільки півсотня фунтів жиру, здатна замінити рятувальний жилет, але й неабияка порція поганого настрою.
* * *
Бар був порожній: ловив гав за шинквасом однорукий бородань-господар, спав, опустивши голову на стіл, Гирявий Абрахам, та ще сидів у кутку, за найчистішим столиком, незнайомий коротун у брезентовій рибальській робі.
Явно з чужого плеча.
Таким породистим коротунам більше личить строгий костюм-трійка і краватка, втричі дорожча за всі роби, які знайдуться у цілому селищі.
Щоразу, заходячи до цього похмурого приміщення, гордо поіменованого баром, Мбете Лакемба вражався пихатості стрім-айлендців. Назвати баром хижу, що тулилася до крамниці Вільяма Кукера, чиєю правою рукою свого часу поснідала прудка мако[1], було таким же перебільшенням, як… ну як наприклад назвати барменом самого Кукера.
– Як завжди, Лайку? – спитав однорукий, почекавши, доки Лакемба звикне до сутінку після сонця, яке пражило назовні.
Полудень диктував острову свої умови.
Старий кивнув, і Кукер хвицьнув двері. Бреньчання гітари стихло, і долинув брязкіт посуду – мексиканець-помічник стрімголов кинувся смажити бекон і заливати шкварки п’ятьма яйцями; смаки Старого Лайка не мінялися стільки років, що до них звикли, як до регулярної зміни дня і ночі.