Стаса схопили ззаду за штані і стягнули назад на диван. Стас був весь у пиві, в риб’ячій лусці, червоний, як рак, і відчайдушно лаявся. Йому тицьнули в руки недоїдений хвіст – і Стас затихнув.
– Спасибі, хлопці.
– Нема за що. А шрам свій міг би й показати. Може, хоч Стаса знудило б…
– Не знудило б, – знову подав голос, дарма що угамувався було, Стас. – Ну покажи, шкода, чи що?
Він підвівся і пожбурив у мене хвостом.
– Та й правда, – відгукнувся хтось з кутка, – чого ти ламаєшся…
Зняти, чи що? На секунду. І відразу назад пов’яжу. Адже самому цікаво – вважай, дев’ять років не розмотував… Випите пиво підштовхувало до подвигів.
– Гаразд, умовили. Тільки на хвилинку – покажу – і назад замотаю.
– Про що мова!
– Тільки шраму там немає ніякого. Набрехав я.
– А біс тебе розбере, коли ти брешеш! Показуй.
Я насилу розстібнув застібку (неіржавіюча сталь, називається!), що вже грунтовно таки приіржавіла, і став акуратно розмотувати чорну шкіряну стрічку. Треба буде і справді заклепок на неї насадити. Хай думають, що металіст – приставати не будуть.
Шкіра під пов’язкою була неприродно біла, в червоних прожилках, і зовсім без волосся. Ну, однак, тато й намотав! Перестрахувальник. Ото смішно буде, якщо там взагалі нічого немає. Гаразд, подивимося…
– Що це у тебе, Сірий? Татуювання? – всі з цікавістю підсунулися до моєї руки. І справді, що це? На місці родинки – два кола перетинаються, діаметром з двокопійкову монету, перекреслені навхрест. Звідки…
І тут руку мені немов обпекло вогнем. Кола спалахнули гарячим червоним світлом, як спіраль електроплитки. Нестерпний жар швидко розійшовся усім тілом. Перед очима попливло, у вухах наростав дзвін, все навкруги стрімко провалювалося в розплавлену хистку порожнечу… «Ну ось, попереджали ж!..» – встиг подумати я, спробував було віддати наказ неіснуючим рукам закрити прокляту родинку – і це останнє зусилля остаточно викинуло мене з реальності…
Мислю – отже, існую. Не мислю? Отже, не існую…
* * *
…Тиша. Ні, не зовсім тиша. Годинник цокає. За вікном, на віддалі, прогуркотів трамвай. Стоп. За яким вікном?
Лежу на чомусь твердому, напевно, на підлозі. Дуже не хочеться розплющувати очі. Дивно, чому так тихо?
Крізь вії я бачу білу стелю з тонкими вибагливими тріщинами, горить люстра з одним плафоном… Та ж кімната. І нічого не болить, навіть голова. Може, мені все сп’яну привиділося? Так начебто нема з чого, подумаєш, якихось три літри «Колоса»…