– Ось фотографія. Упізнаєте?
Чоловік. Приблизно одного зі мною віку. Пласке, рябе обличчя, ніс картоплею, каштанове волосся недбало розчесане на косий проділ.
– Ні, не знаю. Хоча… – ще раз вдивляюся у фотографію.
– Спробуйте пригадати.
Чесно намагаюся. У голові прокручується калейдоскоп облич. Приміряю їх, немов маски, до фотографії. Маски… грим… обличчя – клоунський типаж, кров на щоці, надірване вухо…
– Скоморох?!
– А хто ж, як не він. Так ви були знайомі?
– Ні. Тоді, на Гиївці, побачив уперше.
– З одного боку, у мене немає підстав вам не вірити, – голос Матвія Андрійовича звучить скрадливо. Не голос, а котяча лапа: оксамит приховує гострі пазурі. – Але з іншого боку: як ви у такому разі поясните, що покійний Кожум'яка Микола Ігоревич, він же Скоморох, згадує вас у своєму заповіті?
Стеля валиться на голову.
– …Мене?!
Мабуть, все, що я думаю з цього приводу, написано аршинними буквами на моїй фізіономії. Тому підполковник питань більше не задає. Щоб порятувати мене від інфаркту. Вправно, немов картковий шулер, пускає по столу два аркуша ксерокопій.
– Ознайомтеся.
У моїх руках – копія завіреного нотаріусом заповіту Кожум'яки Миколи Ігоревича, що знаходився на момент підписання «при повному розумі і тверезій пам'яті». У останньому я, правду кажучи, сумнівався. Наступні рядки підтверджують сумніви:
«Різьблений же виріб з кістки домашньої тварини, зроблений згідно китайської традиції „Куля-в-кулі“, заповідаю Смолякову Валерію Яковичу, що проживає за адресою…»
Адреса правильна. Моя адреса.
– А ось і він… Різьблений виріб, – Матвій Андрійович витягує з ящика столу якусь дрібничку. – Візьміть, не бійтеся.
Дійсно: «Куля-в-кулі». Найкрупніша, зовнішня – трохи більше кульки для пінг-понгу. Скільки ж їх тут, куль цих? Чотири? П'ять? Майстерне різьблення, фігурні отвори у формі листя, квітів, значків «Інь-Ян» і хитрих закарлюк. А всередині, в самій глибині, щось тьмяно мерехтить, переливається бузковим… бордовим?.. ні, все-таки бузковим світлом. Красива цяцька.
І тут я збагнув!
– Ви що тут, зовсім охрініли?! – здається, я з посвистом шепочу, але скло у вікнах відгукується слабким деренчанням. – Якого… біса?! Я питаю: якого біса ви сказали вашому маніяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелі тепер завітають?! У мене син-підліток! Дружина! А якщо…