Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наїхати» на підполковника міліції у його власному кабінеті?! А Качка знітився, кліпає, безуспішно намагаючись вставити хоч слово:
– Не давали ми йому вашої адреси!..
– Це свавілля! Гірше! Це співучасть у злочині!
– …не давали! Адже він і не питав! Ми взагалі нічого…
– Звідки ж він тоді дізнався?!
Кулька випадає з пальців. Котиться до слідчого.
Гасне блиск в серцевині.
Ніби фінальний прожектор наприкінці спектаклю.
Я поступово вихолоджуюсь, і мені стає соромно за хлоп'ячий спалах. Але, як не дивно, Матвій Андрійович, схоже, зовсім не образився. Навпаки: розцвів, заусміхався.
– Ось і ми думали: звідки? Може, знайомі ви були? Може, приховуєте? Тепер-бо ясно… Кулька ця, до речі, у Скомороха при собі була на момент арешту. А приятелів не бійтеся: немає у нього приятелів, один працював, гад. І претензій з боку родичів теж не бійтеся: заповіт законний, завірено нотаріусом. Він же вам не квартиру, як дружині, заповідав! Кулька – безглузда дрібничка, наші експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотаріус уведе вас у право спадкоємства…
Справді, тільки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабінеті з’явився досить молодий іще чоловік у ореолі «північного сяйва»: блиск лисини, лаковані черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкій золотій оправі. Вивалив на стіл купу паперів, показав, де поставити підпис, здер дванадцять гривень п'ятдесят копійок мита (добре, що гроші при собі були!), потиснув мені руку і дематеріалізувався.
Я очманіло дивився на спадок.
– Що ж, вітаю, – встав з-за столу підполковник, показуючи, що аудієнція закінчена. – Більше у мене до вас питань немає.
Йду вже, йду…
Удома я продемонстрував кульку Наталі. Разом із копією заповіту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потім оглянула кульку уважніше і дещо скептичніше. Вчиталася в текст заповіту. А коли я, знічено затинаючись, пояснив, хто є наш добродійник Скоморох-Кожум'яка – пролунав грім:
– Лєрка, з глузду з'їхав? Якого дідька ти дав маніяку нашу адресу?!
Я навіть не образився. Пригадав миролюбність підполковника.
Проте виправдовуватися довелося аж півгодини.
– Може, вона антикварна? Дорога? – поцікавилася врешті дружина, змінивши гнів на ласку.
– Ага, аякже! Тоді б з мене не дванадцять п'ятдесят мита злупили!