Вони хотіли продовжити спілкування, тому вирішили прогулятися нічним містом. Жовті ліхтарі освітлювали майже порожні вулиці. Білий сніг добре відбивав світло, тому було зовсім не темно. Його руки знаходились в кишенях. Вона просунула свою тендітну ручку під його руку. Притиснувшись до нього, вона відчула тепло і спокій. Він подививсь на неї щасливим поглядом і посміхнувся. Це була ледь помітна посмішка, яку зобразив у своїй роботі відомий майстер.
– Мені вже час до дому. – Сказала вона.
– Я тебе проведу.
– Я не проти.
Спочатку Сергія зовсім не збентежило те, що вони рухаються в його район. Може просто збіг, думав він. За розмовою він забув все. В цей момент існувала лише вона. Її голос був музикою, яку він слухав би вічно…
– Давай зріжемо тут. – Ксеня потягла його навпростець через алейку, яка вела до під’їзду. – В цей під’їзд можна ввійти як з вулиці, так і з двору. Я ним часто скорочую.
Пройшовши транзитом через під’їзд і вийшовши з іншого боку, його осяяло.
– Це мій двір…
– Пробач, що?
– Це мій двір. – Сказав він вже чіткіше. – Он там мій під’їзд. А через ці двері Я ніколи не ходив. Завжди обходив і заходив аркою. Я тут лише півроку живу і мало кого знаю.
Конец ознакомительного фрагмента.