Кінь не відводив очей від схожої на суцільний безлад кінцівок і частин тіла тварюки.
– Зрозуміло, – продовжував князь. – Кулею його не вб’єш, та він не любить голосних звуків. Бачиш, – Тар показав рукою у бік велетня над шинком. – Хоче людським м’ясом поласувати, але жінки так верещать, що птаха навіть сісти на дах не може. Саме за тої риси я і вважаю цю істоту купою даремно втраченої магії.
– Робити що, йогі-го? – наче зачаклований кружлянням ґавазмія, запитав кінь.
– Під’їдемо. Я зроблю кілька холостих пострілів у повітря. Скоріш за все, дурна птаха втече.
– А як – ні? – кінь недовірливо зиркнув на князя, що сидів позаду у сідлі.
– За мене не переймайся. Хоч я і в’язень тіла твого товариша, а все ж істота вічна.
– Та я, йогі-го, – Кремез зробив пазу і знов подивися на беззвучного велетня. – За тебе не переймаюсь, прірву тобі в голову, господарю.
– А?.. Он як? Та він, наче коней не їсть.
– Гарні справи, – кінь фиркнув. – Ти знаєш хоч щось насправді?!
– Аби ти замовкнув – у мене б щастя побільшало, – з презирством посміхнувся князь. – Поїхали.
Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кінь, як укопаний.
– Ні, йогі-го, – відмовився чотириногий. – Іди сам. Ти – істота вічна, а я – ні.
– Кремезе, а на ділі – боягуз? – князь посміхнувся. – То треба тобі іншого ім’я дати.
– Добре, йогі-го. Якщо повернешся – даси другого.
Трохи невдоволений, але здебільш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пістоля, що лишилися йому від Якова холостими, і побіг із криком та пострілами у бік велетня. Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав свої почуття і поплівся за господарем.
Розлючений ґавазмій, окутий голосними криками та пострілами, відчаївся, та, схоже, мав намір напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукіт копит і з головної вулиці, з-за тину шинка, показалися десяток козаків у сідлах, на чолі котрих був пустотливий кошовий отаман із довгими, мабуть, з півсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення. Така порція ґвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небі, швидко розмахуючи велетенськими крилами.
Козаки оточили князя в кільце. Отаман, чиї вуса після бадьорої верхової їзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та міцно обійняв Тара.