Нічим він є у цьому полі,
Позбавленний він тої долі,
Повік щоденним та покорним,
Судилось йому бути, тай випиває, каже:
«Люди! Я покину тут цей світ».
Заліз він на архангельський узвід,
Та й баче, який цей світ маленький,
Маленькі люди там ті ходять,
Мов сновиди оті бродять,
Того там б’ють, а той краде,
Без зламу совісті несе,
Несе останнє, що покоїть,
Від страху дух його хоронить,
Та й все ж й воно враз пропаде.
Він зрозумів, що в житті немає сенсу,
Чому сей Бог не виправить цю мету,
«Інквізицію у путь» – промовив він,
Та й стрибнув з обриву, і полетів у даль країну,
Де не має зла, печалі, де боронять все скрижалі,
Де царює доброта!
Летить униз, так ось як баче,
Іде там дівчина чиста,
Така невинна, що аж лячно, здобута світом доброта,
Відчув він біль, та й всеодно
Йому на нього, скоріше б зникла та тривога,
І зник цей світ, цей чорний потуг,
І все те зло, яке бере.
Та забирає ненароком, його злиденну душу гне.
Лежить він павший на асфальті, і баче зорі ті ясні,
А люди ходять так повз нього,
Та й чують грошей ті пісні,
Їм всеодно на його долю,
Їм всеодно на нього в мить.
В мить оту таку бездушну,
Ледачу, тай не заворушну.
В мить кінця його страждань.
Аж ось до нього підбігає,
Саме вона і кличе,
Й гукає відставшу душу його ту,
Він баче зорі, баче світло, її обличчя і потуг,
Та й розуміє, що не все,
Не все він світі вже побачив,
І ненароком як заплаче,
І біль вернувся і страждання, і несповідані бажання,
Все в голову прийшло…
«Ні! Я не хочу помирати, я не узрів тих чарів звук»
«Не бачив сили, страх не бачив»
«Не бачив серця того стук»
«Верни мене!» – Ось він плаче,
І чує плачу її звук.
Такий кінець, така данина, таке покірне страху зло,
Ось так в думках його понилих бурею усе змело.
Та дівчина прекрасна, люде,
Чи не доводилось їй чути,
Обридлий зла того потік.
Смороду гнилих тих рік,
Гнилих тих рік того безправ’я,
Позбавленного свого нрав’я,
Закутого повік в пітьму.
Так мабуть вибрали не ту,
Не та то доля, не багата,
Нічого владі з неї взяти,
І крадіям вона не гук.
Не гук про милостень довільно,
Не гук про сонце і про віру,
Не гук про щастя і тепло.
Вона страждає як всі мабуть,
Проблем не мало, бога прагнуть,
Її душа і тіло, то,
То, в що дух її так вірить,
У не зміну правил віру,
У чудове майбуття,
Здається ось воно життя.
Та як враз вона побачить, то і мигом все закладчать,